З мішком на голові в камеру зі щурами — продовження історії полоненої з Мелітопольського району

Колаж: РІА-Південь

В ексклюзивному інтерв'ю РІА-Південь (РІА-Мелітополь) у рамках проєктів «В'язні Кремля» та ВИЖИТИ, мешканка Мелітопольського району Олена розповіла, про те, як російські силовики «обнесли» базу відпочинку в Кирилівці, про мелітопольські в'язниці та катівні

Частина II

Початок

Крали не тільки пралки та холодильники

Розграбуванням баз відпочинку в Кирилівці займалися не тільки місцеві гауляйтери та російські військові. Але навіть силовики. Ті, хто жив на цій базі, пізніше приїхали грабувати. Вивозили все — аж до поличок для квітів.

«Зайшли на нашу базу, сказали ламати будуть. Тому я вирішила їм уже відкрити корпуси. Вони спочатку зайшли туди, де були ремонти: сантехніка і побілка зняті, телевізори в коридорі. Потім у хазяйський будинок пішли. Запам'ятала, як вони довго розглядали пральну машину. Я їм кажу: «Я думала, що про пралки — це фейк». У відповідь вони подивилися на мене і вийшли з кімнати.

А за кілька днів майно вивозили з бази. І тоді вже забирали не тільки пральні машини, а й навіть відро для сміття та полиці для квітів скрутили. Залишили просто порожні стіни. Це було перед тим, як мене взяли в полон. Я сказала їм тоді: «Де живуть — не крадуть». Наступного дня вони приїхали за холодильниками. На базі маленькі такі були.

Сказали, що їм потрібно відібрати нові без подряпин. І якраз 6 штук. Я так зрозуміла, що гроші були вкрадені, а їм потрібно було відзвітувати. Обіцяли, що до грудня повернуть. Навіть офіційний лист привезли, що беруть холодильники, — згадує Олена.

Масова евакуація

У травні на тлі поширюваної інформації про контрнаступ ЗСУ в окупованій частині Запорізької області почалася масова евакуація. У Кирилівку стали звозити людей із Токмака, Василівки, Енергодара. 

— До мене на базу вночі завезли осіб 800 цивільних: діти, дорослі. Везли маршрутками й автобусами. А на базі навіть води не було питної. Люди почали йти до мене і просити хто ковдру, хто подушку і чайник із водою. А в мене нічого немає. Я всім говорила, йдіть до тих, хто вас привіз. Вони кричали, що їх із робочого місця зняли.

На базі відпочинку не було умов, щоб приготувати людям їжу. Мабуть, організаторів евакуації це не турбувало, — каже наша співрозмовниця.

Медаль від ЗСУ і «шпигунський» номер телефону

Чорним днем календаря в житті Олени стало 7 серпня. Того дня на базі відпочинку біля їхнього будиночка донька помітила чужих людей у цивільному. Вони стояли віддалік і спостерігали.

Олена, як відчувала, зайшла в кімнату і почала чистити телефон. Зв'язок у Кирилівці поганий, тому складно зрозуміти, чи все видалилося. Уже потім виявилося, що не все. На порозі з'явилася людина «в дивних туфлях», надалі вдалося дізнатися, що це був начальник власної служби безпеки МВС Росії в Запорізькій області Дмитро Самохін (він же Телегін). Взуття Олена дуже добре запам'ятала і потім, коли її переводили з камери в камеру, з однієї в'язниці в іншу з мішком на голові, вона вже знала, хто її веде.

— Стоячи на порозі, він зачитав мені постанову. Озвучив статтю закону РФ — звинувачували мене в тероризмі. Сказали, що на мене надійшов донос. Далі пішли в гостьовий будиночок з обшуком.

Телефони, ноутбук перевірили. Потім натрапили на папку з документами і знайшли моє посвідчення на медаль за службу в ЗСУ. Я з 2001 по 2006 роки працювала у військкоматі й отримала медаль із документом, підписаним О. Кузьмуком (екс-міністр оборони України 1996-2001, 2004-2005 р.р.). Причепилися до мене, вимагали, щоб я знайшла медаль. Запитували, чому я не сховала її. Я відповіла, що заробила, тому й не ховала.

Далі почали обшукувати кімнату моїх дітей. Знайшли долари й запитують: «Навіщо вам іноземна валюта». Одразу згадала Радянський Союз. Сказала, що діти збирали на житло. Побачили додаток у телефоні Приват24 і намагалися увійти в кабінет, збили паролі. Далі можна було вже увійти тільки через СМС, а зв'язок у Кирилівці поганий. Вони нервували, кричали, але нічого в них не вийшло, на щастя.

Потім старший їхньої групи пішов кудись, а коли повернувся, то зі мною вже почали спілкуватися жорстко.  У моєму телефоні вони знайшли номер, який у них не «відбився». Вони вирішили, що це був телефон співробітника СБУ. Ось до нього вони причепилися. А мені його дуже давно колись давала знайома. Я навіть забула про нього. Але для слідчих це була зачіпка, щоб зробити з мене терориста».

Серед тих, хто проводив слідчі дії в гостьовому будиночку на базі, була слідча на ім'я Елеонора Іванівна. За словами нашої співрозмовниці, вона, як і інші відрядні МВСники, проживала в окремому корпусі на базі та знала Олену. Її найбільше цікавило, чому жінка не оформила російський паспорт. Олена пояснила, що не звикла стояти в чергах (в той період часу окупанти створили ажіотаж на оформлення роспаспортів, пригрозивши відмовою в наданні медпослуг, -авт.).

З мішком на голові

Коли обшук закінчився, Олені дозволили взяти з собою пігулки і кілька пляшок води. Донька навіть не одразу зрозуміла, що її матір везуть до в'язниці. Люди в цивільному переконували, що везуть жінку на співбесіду і не більше того.

— Мене ці їхні слова теж заспокоїли і дорогою я навіть трохи заснула в машині. Мішок на голову мені ж ніхто не надягав. Посадили назад. На «Олені» (знаменита скульптура на перехресті дорогою в Кирилівку, авт.) я зрозуміла, що везуть мене в Мелітополь. Довезли до площі Перемоги, і я попросилася відпустити мене в туалет у кафе. Відмовили.

З боку ПК Шевченка підійшов у військовій формі чоловік у балаклаві. Він відчинив двері машини і грубо скомандував мені: «Відвернулася». Я відвернулася. Він сів у машину і тоді мені вдягли на голову чорний мішок, закрутили скотчем, вдягнули кайданки і вдарили чимось по голові. А потім я почула запитання: «Хто твій куратор?»

Я сказала, що в мене гостра серцева недостатність, діабет і я перенесла черепно-мозкову травму. «Хочете інсульт — бийте далі».
Після моїх слів вони почали шушукатися. Бити вже не стали. Той, що в балаклаві, поставив запитання: «Ти Маріуполь знаєш?» Я сказала, що я в Мелітополі. І він поправив сам себе. Потім мене стали возити містом, просто катали вулицями. Коли я почула стукіт воріт, мене вже почало трясти. Нервувала».

Одиночна камера і катівні

«Далі я вже чула команди з неросійським акцентом: «Стій. Не повертаєшся доти, доки не стукнемо у ворота». Наручники зняли з мене, а мішок ні. Коли з мене зняли мішок, я побачила складське величезне приміщення: у ніс ударило гаряче повітря від розпеченого металевого даху з нудотним запахом сечі та калу. Це було велике приміщення у вигляді складу з металевими воротами заввишки 5 метрів, металевим дахом. Стіни з бетонних плит. За звуком чула, що поруч приватний сектор десь. І траса недалеко.

Думаю, мене тримали десь у районі оптового ринку, як їхати на Костянтинівку. Там заводи «Рефма», «Руслан-комплект». На цьому складі я навіть знайшла накладну на продукцію «Руслан-комплекту».

Спочатку мене тримали одну. У приміщенні був стіл, стілець, залишки пайка — консерва. Серветки паперові я знайшла й одразу сховала. Стелаж, а на ньому брудний, розірваний матрац.

Стукіт у двері. Я відвернулася до стіни, як вимагав черговий. Мені принесли відро з випорожненнями. Потім я обійшла весь склад. Там для комірника комірчина з ДСП була збита, натягнутий канат як для сушіння білизни, і чиясь футболка висіла. По кутах пляшки обрізані, мабуть, люди ходили в туалет. І до стовпа була пляшка прикручена із залишками протухлої води кольору сечі.

На стінці хтось написав молитву «Отче наш», а поруч каліграфічним почерком дуже гарний вірш українською мовою «Повернеться рідна Україна». Я його вголос весь час читала. Сама з собою розмовляла іноді.

Допити з пристрастю

Допит, за словами Олени, проводив усе той самий, як тепер з'ясовується, начальник внутрішньої служби безпеки МВС у Запорізькій області» Самохін. Він вчепився за знайдений у телефонній книжці контакт співробітника СБУ і намагався звинуватити Олену в тому, що вона нібито «здала» службі безпеки України місце проживання офіцерського складу МВС Росії.

— За кожним контактом вели допит і шукали проукраїнських людей. Змусили дзвонити тій дівчині, яка за легендою давала мені телефон СБУшника. Вона живе в Україні. Я сказала, що самі МВСники, коли жили на базі, пили і хіба, що феєрверки не запускали. Усі знали, де вони живуть. І вони мушлями п'яні на весь пляж викладали «МВД России». Згадала йому все, як вони поводяться, коли нап'ються. 

Просила його дати мені ліки і зателефонувати доньці. Дозволив. Я встигла сказати, щоб дочка передала одяг і медикаменти. І він вихопив слухавку.

Коли мене привели назад в ангар, я продовжувала обстежувати свою «одиночку» і знайшла там картонку. Обривала її на клаптики, щоб можна було накрити «туалети» по кутах. У серпні була спека і нічим просто було дихати від металевого даху, що розжарився на сонці, і запаху машинного мастила, мабуть, через запчастин, які зберігалися раніше на цьому складі. Тіло вкривалося від усього цього чорним маслянистим нальотом.

Того дня мені принесли вперше 5 літрів води, дали три серветки і ліки. І це було щастя. Годували один раз на 3 дні — солдатським сухпайком, у якого закінчився термін зберігання. Він був розкритий і переполовинений.

А в суботу під час допиту від мене вже вимагали підписати протокол. Завели в кімнату, де був апарат із прищіпками для тортур струмом, гофровані трубки, кров на підлозі й вода налита була. Пляшки валялися. Видно, катували там когось і слідчий спеціально туди завів мене і дав на підпис протокол.

Я встигла прочитати, що відмовляюся від адвоката і перекладача.  Сказала, що не буду таке підписувати.  Тоді він пригрозив, що дочка моя буде поруч сидіти. Підписала і попросила відпустити мене додому. Сказала, що я втомилася.  Вірила, що відпустять. Якби хотіли розстріляти вже б розстріляли. На жаль, ніхто не відпустив".

Про те, як окупанти катують у мелітопольських в'язницях жінок, про масову нічну облаву на адміністраторів ТГ-каналів, і про те, за якою схемою в Мелітополі силовики РФ саджають до в'язниць невинних людей, читайте в наступній частині.

Джерело