Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
(Оксана Максимишин-Корабель)
Про це інформує сайт Житомирської міської ради.
Для своїх батьків Дмитро був довгоочікуваним подарунком долі, бо була у подружжя найзаповітніша мрія — мати синочка. Родина жила дитиною, кожне досягнення малюка було подією: коли почав ходити, коли заговорив чого навчився. Хлопчик ріс жвавим та дуже кмітливим, як кожна дитина, любив бешкетувати, але знав межу дозволеного. Батьки згадують, як одного разу Дмитро завинив і, знаючи, що покарання неминуче, ще до приходу батьків додому сам себе покарав: насипав в куток гречки і став навколішки, гарненько підстеливши під самі коліна м’який папір. У колі дітей Діма, як правило, був серед лідерів, легко збирав навколо себе
хлопчаків для всіляких пригод, бо з ним завжди було цікаво,не дарма його прізвиськом у дворі було «Бос» або «Босік».
Після закінчення Житомирської гімназії №3 Дмитро навчався у Житомирському коледжі бізнесу і права, а далі — опановував вищу освіту у Житомирському національному агроекологічному університеті. У студентському житті юнак згуртовував таких же порядних, добрих, принципових, з хорошим почуттям гумору та небайдужих до активного способу життя людей для цікавих заходів та справ: це клуб веселих та кмітливих, студентська республіка, різні вечори та конкурси, на яких часто був ведучим. Ще Дмитро дуже любив подорожі, особливо до моря, не уявляв собі відпочинок без синіх хвиль, золотого піску пляжу та друзів.
Прийшов трагічний для України 2014 рік. Активна життєва позиція та небайдужість до долі рідної країни підштовхнули Дмитра на дорослий вчинок: маючи у своєму багажі навчання на військовій кафедрі, хлопець прийняв рішення стати на захист своєї країни і був зарахований до складу батальйону, який формувався із добровольців. У взводі побратими, які воювали поруч з Дмитром, називали його «Сонцем» за щиру посмішку та оптимізм.
В останні півроку, як згадує мама Героя Лілія Василівна, Дмитро дуже подорослішав, переосмислив багато речей, головним його бажанням було створити сім’ю та мати дітей, але не судилося…
Під час завантаження майна та підготовки до ротації в район Донецького аеропорту рота Дмитра Ільницького потрапила під обстріл ворожого «Граду» у с. Піски Ясинуватського району Донецької області. Дмитро Андрійович Ільницький отримав смертельне поранення.
Це сталося 29 листопада 2014 року, в 24-й день його народження.
Герої не вмирають!