І щоб два рази не вставати: хтось нарешті це має написати великими літерами й поприбивати при вході до всіх держустанов, для освіти українських урядовців на виборних і невиборних посадах: ТРЕТІЙ МАЙДАН У НАС БУВ 10 РОКІВ ТОМУ! А про «два Майдани» любить казати Москва, іґноруючи наш перший, 1990-го р., який і дав ім’я тодішній «площі Жовтневої Революції», і пояснення такій вибірковій сліпоті просте як двері: в тому першому Майдані Москва не брала жодної участи, ані кігтика не вмочила, він заскочив її зненацька, як грім з ясного неба, — а в чому росіяни не беруть участи, того для них не існує, що ж тут незрозумілого?
А перший Майдан («Революція на граніті») — це було 100%ково українське «ноу-хау», навіть і з Шарпа не списане, а підказане Львівському Студентському братству тоді ще геть не старими ветеранами УПА (я виявила це випадково, коли збирала матеріали для «Музею», маю одне записане інтерв’ю), — про що організатори потім весь вік мовчали як мишки, що, своєю чергою, зрозуміло, коли знати, як їх усіх, хто розбив тоді наметове містечко в центрі Києва й оголосив голодівку до виконання вимог, потім пресувало КҐБ (кому цікаво, може про це прочитати в романі Оксани Луцишиної «Іван і Феба»). Головна з вимог першого Майдану була, нагадаю, — «Ні Союзному договору!», і це, в поєднанні з загальноміським робітничим страйком на підтримку студентів, перелякало тоді Кравчука нашого Макаровича настільки, аж він через 14 місяців, у грудні 1991-го, повторив те саме «Ні!» Єльцину в Біловезькій пущі, — і так, у кілька багатоповерхових історичних ходів, українці розвалили СРСР.
Оце і є — наша історія, і розповідати її треба не «з чужого голосу», не за завезеними ернстівськими-шуваловськими методичками маш-столярових, крученими в укр. ефірах казна-скільки років, — а за своїми, українськими джерелами, яких, нівроку, не бракує, навіть коли головні свідки, які могли б розповісти ВСЮ правду, померли, не встигши цього зробити, а історикам найновішого часу досі «не доходили до того руки», бо вони займались причісуванням українського матеріалу під «общесоюзний наратив» (для себе я називаю це «касьяновщиною», але й на покоління молодших послідовників цієї технології серед істориків теж уже не бракує). Війна, оголошена нами імперії на тому першому Майдані, ще триває, це й далі ТА САМА війна, і — процитую героїню «Музею», — «ми її ще не програли», — отож будьмо уважні на маркери чужих наративів.