Любов Герасименко – відома фітнес-тренерка з Краматорська, була змушена покинути рідне місто через російське вторгнення. Жінка приїхала до Хорватії, та в новій для себе країні, незважаючи на багато складнощів, не залишила спорт, вона продовжує тренувати людей, поєднуючи це з роботою у місцевому готелі.
Про евакуацію, мовні проблеми, сум за Краматорськом та спорт під час війни Любов розповіла «Східному проекту».
Що було поштовхом для евакуації з Краматорська?
Я живу неподалік СБУ. Туди на початку війни намагалися потрапити ворожі ракети. Ми змушені були практично жити в підвалі, піднімаючись нагору, щоб поїсти та помитися. Після другого прильоту, коли я від переляку почала заїкатися — вирішила, що я не кішка, що має 9 життів, і якщо, не приведи Господь, щось станеться з моєю дитиною я ніколи собі не пробачу те, що залишилася вдома.
Розкажіть чому ви вирішили евакуюватися саме до Хорватії?
Зовсім не вирішувала. Ми їхали не «куди», а «від куди». Так збіглися обставини. Спочатку прибули до Львова, планували з сином пожити там деякий час, але там теж, на мій погляд, було небезпечно, тому вирішили їхати в Польшу, але вже на вокзалі нам запропонували Хорватію. Їхали автобусом, який організував волонтер організації «Помощь Деткам Харькова» Андрій, у дорозі були зупинки і Філіп, представник Хорватської сторони та координатор проєкту, за власні кошти купував нам каву, їжу та навіть оплачував туалет.
Чи користувалися ви якоюсь програмою для підтримки українських переселенців?
Оформила одноразову матеріальну допомогу у розмірі 3500 кун (приблизно 450-460 євро), і на цьому все.
Де зараз живете у Хорватії та як там облаштувались?
Живу у невеликому містечку Корениця, у готелі, який прийняв українців. У номері є ліжко, свій душ та туалет. Я працюю офіціанткою у їдальні готелю, тому харчуємося ми безкоштовно. Я обслуговую українців, накриваючи для них столи і розносячи їжу.
Як проходить ваш звичайний день?
Підйом о 5:20. О 6-й я вже на роботі. Хоча маю приходити у 6:30. Багато українців починають працювати рано, і я намагаюся винести їжу раніше, щоб усі, хто поїде на роботу, встигли поснідати.
9:15-9:25 — кінець сніданку. Я піднімаюсь нагору, збираю штангу та гантелі та спускаю їх на перший поверх. Цей час для тренування 1 групи, це 3-4 особи, працівники готелю, хорватки.
10:40-10:45 — затягую все обладнання до себе в номер. Я не можу залишити його. Я сама його купувала і я не знаю, коли мені спаде на думку зробити тренування – рано вранці, у перерві або перед сном.
Об 11-11:15 я знову на посту. Ми накриваємо обід, який триває до 14:00.
О 15:00 тренування ще однієї групи. Я знову бігаю зі штангою та гантелями вниз-вгору, о 16:20 — п’ю каву, щось роблю в номері, часу не багато, о 17-й знову на пост. Зміна закінчується о 20:00
І тоді я вже можу щось робити для себе. Тренуватися, купатися, гуляти – залежно від дня.
Я описала «непарний» день, за «парними» — не проводжу тренування, а тренуюся сама. Спочатку намагалася всім бути зручною, але зрозуміла, що збожеволію, якщо під усіх підлаштовуватимуся. Люди працюють позмінно і не завжди мають час для тренінгу.
Які перспективи для українців у Хорватії?
Не знаю. Мені ніколи навіть про це думати. Для себе їх не бачу. Дуже хочу додому.
Чи стикаєтесь ви з мовними проблемами?
Звичайно, тому доводиться вчити. Ранкові та вечірні гігієнічні процедури я зазвичай поєдную з прослуховуванням матеріалу. У «вікнах» між змінами – читаю та виписую граматику.
Чи реально українцям в містечку, де ви живете, отримати медичну допомогу та освіту дітям?
Кваліфіковану, таку, як ми звикли, – ні. Допомогають як можуть. Випишуть направлення до лікаря в іншому місті і все. У мене немає можливості поїхати. Це дуже великий мінус і взагалі медицина в Хорватії – моя болюча тема.
Вважаєте, що евакуація з Донеччини потрібна?
Потрібна. Особливо тим, хто має дітей. Це дуже складно психологічно. Матеріальних та побутових проблем у вас не буде, не бійтеся.
