На Житомирщині ювілярка-довгожителька відсвяткувала 100-річчя!

ДОВГОЖИТЕЛЬКА

Сто років для світу – маленька крихта у просторі часу, сто років для людини – майже вічність

Кожний 100-річний ювілей є гордістю села, селища, міста, у кожного з них своя історія, свої секрети довголіття. Коли чуєш про те, що хтось відсвяткував сторічний ювілей, підсвідомо починаєш вірити, що чудеса існують. Таку подію можна назвати найграндіознішою в житті не тільки ювіляра, але і всіх, хто його знає. Саме ці люди можуть бути прикладом жертовного служіння народові, своїй родині, своїй землі, нашій матері – Україні.

Всього зазнала на своєму віку мешканка Рогачів Марія Іванівна Мельничук. З дитинства важко працювала, пережила колективізацію, голодомор, Другу світову війну, довелось відбудовувати народне господарство. Але ніколи не полишала її впевненість у тому, що заживе її родина заможно, що буде тішитися на схилі літ вона онуками і правнуками. Та аж ніяк не сподівалась, що колись доведеться їй зустрічати свій поважний ювілей – 100–річчя від дня народження.

Одинадцятого лютого 1921 року, коли сильні водохрещенські морози вже відступили, а в селах починали потихеньку готуватися до весняних робіт, у сім’ї Івана та Тетяни Слободянюків із Рогачів народилася маленька донечка, яку нарекли Марією. З раннього дитинства Марійка була привчена до роботи. Дівчинка, як могла, разом із молодшою сестричкою Анастасією допомагали батькам по господарству. Пололи городи, пасли худобу тощо. Однак понад усе в світі любила Марія прибирати щосуботи в хаті. Вона начисто мастила підлогу рудою глиною, а потім встеляла її свіжозрізаним зіллям, аби завжди пахло в хаті. І обов’язково Марійка прикрашала будинок польовими квітами. Любила, коли і на подвір’ї квітувало, тому щовесни засівала клумби чорнобривцями та гвоздиками, які радували око аж до морозів. У 1929 році Марія пішла за наукою в перший клас Рогачівської початкової школи, яку закінчила через чотири роки. Потім ще три роки дівчинка здобувала знання в Топорівській неповній середній школі. Вчилася дівчина добре, найбільше любила ботаніку та географію. Після закінчення школи (в 1937 році) на запитання батька: «Куди далі хочеш піти вчитися?» відповіла: «Хочу вчитися там, де навчать вирощувати багато хліба, щоб усіх можна було нагодувати». Марія знала, чому саме так казала, бо пам’ятала дівчина ще ті часи, коли 12-річною дівчиною мріяла, як нагодує хлібом усіх, щоб люди не вмирали з голоду. Тоді, в ті найважчі часи, дівчинка працювала з мамою на буряках, а за це отримували в колгоспі обід: шматочок хліба з сочевиці та галушки (не бачена на ті часи розкіш). Марія не могла дивитися, як від голоду страждають рідні, тому навіть той малесенький шматочок хліба ділила навпіл і несла своєму дідусеві Василеві, який, немічний, голодував вдома. Ось так мрія нагодувати всіх досита привела дівчину в сільськогосподарський технікум плодоводства вчитися на агронома. Закінчила навчання в 1941 році та отримала такий омріяний диплом спе-ціаліста.

– Ніякого випускного у нас тоді не було, бо, як тільки ми склали випускні іспити, приїхала вантажівка з військкомату і забрала усіх наших хлопців на війну, – згадує Марія Іванівна. А Марія пішла працювати різноробочою в колгосп, бо був тоді страшенний дефіцит робочих рук.

У червні 1942 року Марія стала на весільний рушник з Олександром Мельничуком. Як по тих часах, відгуляли тоді надзвичайно гарне весілля, їздили вінчатися у Топорівську церкву. А після пошлюблення зустрічали хлібом-сіллю на подвір’ї молоде подружжя Мельничуків батько та мати. А пишна вишня, вітаючи молодят, салютувала їм своїми рясними червоними вишеньками. Жили Мельничуки душа в душу, завели своє господарство та потроху облаштовували спільний побут. А вже 30 травня 1943 року Бог подарував їм первістка Віталія, якого батьки ростили в любові до людей, до села та повазі до сільської праці. А з 1944 року Марія Іванівна стала агрономом. Працювати в ті часи було важко, бо в колгоспі не вистачало людей, техніки не було, тому все доводилося сіяти та обробляти вручну.

Допомагали лише сякі-такі коні, які лишилися в колгоспній конюшні. І все, здавалося, у них було добре, однак неочікувано у хату прийшла біда. 1 січня 1944 року забрали на війну її чоловіка Олександра. І почалися дні у тривозі, а довгі ночі у молитвах… Господь почув Маріїні благання – і коханий чоловік повернувся до рідної домівки, до своєї горлиці Марії. У 1948 році в будинку Мельничуків знову залунав дзвінкий дитячий голосочок: побачила світ донечка Ніночка. Дівчинка народилася рум’янощоким та абсолютно здоровим немовлям. І радості не було меж. Та, коли Ніночку хрестили, в церкві було дуже холодно – і немовля застудилося та так і не змогло впоратися з хворобою… Господь забрав Ніночку до себе, залишивши в глибокій скорботі та зажурі всю родину… Однак рік за роком шукали відради в роботі, біль вщухав. Батьки жили й працювали заради свого Віталика, однак постійно благали Господа про царство небесне для маленької своєї кровиночки Ніночки. Здавалося, життя вирувало, в праці минали дні, місяці та роки. Та в 1953 році знову постукала в двері Мельничуків біда – пішов у засвіти чоловік Олександр, Маріїна підтримка та надійний тил. Тяжко вона переживала тоді цю втрату, рятувала від гірких думок лише робота. Досягнувши значних врожаїв на колгоспних ланах, почала освоювати роботу бухгалтера. В конторі успішно трудилася, тому ініціативну жінку на чергових колгоспних зборах було вирішено призначити головним бухгалтером. На цій посаді пропрацювала Марія Іванівна аж до виходу на заслужений відпочинок у 1976 році. За цей час зарекомендувала себе доброю людиною, кваліфікованим та грамотним бухгалтером. Жінка ніколи не зупинялася на досягнутому, постійно вдосконалювалася в професії, часто з відзнакою закінчувала курси бухгалтерів.

За період своєї роботи в колгоспі неодноразово нагороджувалася Подяками, Грамотами та цінними подарунками. А ще, маючи велику довіру у колгоспників та керівницва господарства, Марія Іванівна була делегована на Всесоюзну сільськогосподарську виставку в Москву, яку жінці так і не вдалося відвідати через значну зайнятість колгоспними справами. Марію Іванівну завжди поважали односельчани, тому в 1959 році обрали депутатом Рогачівської сільської ради. Восьмого квітня 1971 року, згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР, жінку було нагороджено урядовою відзнакою медаллю «За трудову доблесть». А вже в 1978 році за багаторічну добросовісну працю Марія Іванівна отримала медаль «Ветеран праці».

Надзвичайно пишається Марія Іванівна своїм сином Віталієм, який закінчив гірничо-промислове училище на Донбасі, працював деякий час на шахті, потім повернувся у рідне село та торував трудову стежину трактористом у місцевому колгоспі. Як і всі в той час, відслужив в Армії та лишився жити в Дрогобичі за місцем служби. Працював гірником на калійному заводі. Однак, потяг до творчості брав своє. Віталій Олександрович закінчив Самбірське культурно-просвітницьке училище за спеціальністю «керівник самодіяльного театрального колективу». Після цього був запрошений на посаду керівника театру «Супутник» у Дрогобичі. Однак Віталій Олександрович ніколи не зупинявся на досягнутому і вже в 1985 році закінчив Київський інститут культури і мистецтв ім. Корнійчука. А опісля аж дотепер працює керівником театру у місті, яке за такий тривалий час стало для чоловіка рідним. Та, як би в житті не було важко, Віталій Олександрович разом з дружиною Аллою Миколаївною народили та виховали чотири синочки та лапочку дочку. А вже їхні діти потішили ювілярку Марію Іванівну Мельничук шістьма правнуками та однією праправнучкою. Ось такій славній українській родині дала початок Марія Іванівна разом зі своїм чоловіком. І тепер, на схилі літ, жінка тішиться, що її буйного родинного цвіту є по всьому світу.

– Значить, не даремно життя прожили, – часто повторює бабуся. Отак в праці не зогляділася, як у двері постукало сто років. Чесно та невтомно Марія Іванівна працювала все своє життя. Сто років на своїй землі, на роботі, на своєму подвір’ї, у своїй хаті – всьому дає лад бабуся. І на городі ні бур’янинки, і на подвір’ї чистенько, і дрова складені, і хата вибілена, а під вікнами так само, як колись, радують око жовтогарячі чорнобривці та запашні гвоздики.

Шановна Маріє Іванівно, сердечно вітаємо Вас зі 100-літнім ювілеєм! Доля вела Вас непростими стежками. Складаємо шану мудрості і силі духу, з якими Ви пережили всі випробовування… Прийміть слова великої вдячності. Низький Вам уклін. Зичимо міцного здоров’я та Божого благословення. Бажаємо зустріти ювілей у доброму настрої поруч із дорогими і близькими Вам людьми!

Аліна Костенко, «Ружинська земля»

Источник

Рейтинг
( Пока оценок нет )
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Новости Украины | Последние новости Украины
Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: