СУСПІЛЬСТВО
«Війна» за будівлю колишнього інфекційного відділення, що на околиці Малина, розпочалася днями у Малині між владою і волонтерами (віруючими християнами) з благодійної організації «Оазис мир», котрі понад 12 років орендують приміщення.
Волонтери облаштували там реабілітаційний центр «Маяк» для алко- та наркозалежних. Крім того, на базі центру діє притулок для соціально вразливих категорій населення, пункт обігріву. У окремих кімнатах перебувають немічні старенькі, мами із дітьми з соціально вразливих родин, повнолітні сироти із дитбудинків (котрим немає де подітися), погорільці, переселенці, безхатченки тощо. Нещасних обездолених зазвичай доставляють соцслужби, медики, сусіди або вони самі з різних куточків ОТГ добираються до реабілітаційоного центру, почувши, що благодійники можуть прихистити.
Тепер, схоже, їх усіх міські посадовці хочуть вигнати геть. Адже вимагають повернути відремонтоване віруючими приміщення, попри те, що торік з міськвиконкомом нотаріально укладений довгостроковий договір оренди (терміном на десять років).
Через центр пройшли сотні людей… Павло Храпійчук розказує, як розпочинав благодійну діяльність у Малині близько 15-ти років тому.
— Спершу реабілітаційний центр був у приватному будинку у мікрорайоні аеродрому, — зазначає він. — Власник помер і його родичка дозволила використовувати приміщення для порятунку наркозалежних. Я постійно був поряд з підопічними. Потім з’явилися однодумці, які стали допомагати. Ми також винаймали будинок у мікрорайоні вокзалу, де під наглядом однієї з наших волонтерок проходили реабілітацію жінки. Пізніше оформили приміщення інфекційного, тодішня влада пішла назустріч.
Сім’ї, в яких з близькими трапилася подібна біда, добре знають, яке це горе, як важко подолати пристрасть до одурманюючих пігулок, тяжких ін’єкційних препаратів. Як непросто переконати наркоманів, що мають турбуватися не про свої забаганки, а про рідних — дітей, дружин, стареньких батьків тощо.
— Ми разом молимося, проводимо регулярні профілактичні бесіди, щоб пробудити внутрішню свідомість підопічних, — каже Павло Миколайович. — Найтяжче, як відомо, подолати психологічну залежність. Кожен сам має прийняти рішення змінити своє життя, покинувши наркотики. Ми лише допомагаємо, не полишаємо наодинці з бідою, підтримуємо, коли починається ломка і людина ладна на стінки дертися, аби не терпіти тяжкі муки. Нелегко подолати і алкогольну залежність.
На жаль, не усіх можна врятувати, дехто із підопічних в черговий раз зривається, під будь-яким приводом покидає реабілітаційний центр, але в багатьох випадках вдається витягнути людину з безодні. У волонтерів безліч позитивних прикладів, коли начебто зовсім пропащі люди, на яких медики та рідні ставили «хрест» (а саме таких найбільше звертається до віруючих волонтерів) починають нове життя — створюють сім’ї, влаштовуються на роботу, починають бізнес тощо.
— Віра робить справжні дива, — каже Павло Миколайович. — Одна із найяскравіших історій відома на всю Україну — до нас тоді приїздили телевізійники, репортери із різних ЗМІ. Альона і Юра були наркоманами із стажем. Вони вживали наркотики понад 15 років. Обидва були ВІЛ-інфікованими. Вже повністю зневірилися, втратили надію коли-небудь повернутися до нормального життя. Про центр дізналися випадково. І сталися неймовірні зміни, на що в подібному випадку не сподівалися. Сила молитви та кохання, як переконався, роблять неможливе. Вони не тільки повністю позбавилися залежності, а й одужали — тест на ВІЛ-інфекцію став негативним. Лікарі не вірили своїм очам… Тривалий час не могли мати дітей, але також, попри дігнози і прогнози медиків, — Бог дав їм дитину. Нині вони виховують донечку. Тепер присвятили життя порятунку інших — у сусідній області сімейна пара відкрила подібний центр, у якому є відділення матері і дитини, де можуть перебувати вагітні, породіллі, які потрапили у складні життєві обставини.
Після закриття геронтологічного відділення у Чоповичах, у реабілітаційному центрі багато немічних літніх людей.
Три жіночки похилого віку в «Оазис мирі» зовсім нещодавно. Вони покинуті рідними напризволяще і не мають власного куточка, де можуть спокійно доживати віку. Розповімо їх історії. Може, хтось з читачів «МН» відгунеться, щоб їх доглянути чи хоч якось підтримати та розрадити.
87-річна баба ГАЛЯ, як кажуть на неї в палаті, ледь не замерзла на зупинці. Жінка відмовляється назвати повне ім’я, прізвище. Плаче, згадуючи нещастя. Вона із Вінницької області. 12 років тому перебралася до сина у Малин. Він працював зварювальником, добре заробляв, тепер на пенсії — мало не щодня п’є, знущається над ненькою. Місяць тому в черговий раз побив стареньку. Ледь втекла. Перехожі, побачивши нещасну, всю в синцях, на вулиці, привели у центр. Вона вже місяць живе у палаті. Має доньку в Росії, але вже втратила надію, що приїде і забере з притулку.
Дещо молодша, — 72-річна Антоніна Михайлівна МАРЧЕНКО. Говірка, чемно представляється і розповідає про нелегку старість. Прихилити голову немає до кого, одну доньку вбило током, інша померла від хвороби, як і онук. Інший — приженився. Племінникам немає діла до бабусі, у кожного своє життя. Бідолашна хоче повернутися додому. Має дві хатинки (на городищах та по вулиці Миру), але несила самій давати лад, обслуговувати себе. Погано бачить, майже відмовили ноги. Сусідка привезла до волонтерів, в надії, що доглянуть нещасну.
80-річна Людмила Григорівна СТОЛЯРЕНКО 45 років пропрацювала на паперовій. Чоловік помер. Двокімнатну квартиру продала, перебралася до доньки в будинок. Але Господь забрав її значно раніше, ніж неньку. Спершу мирилися із зятем. Проте пам’ять у старенької стала зовсім нікудишньою. Якось жінка закрила комин, а жар ще не вигорів. Дим з грубки розійшовся по всій хаті. Сусіди викликали вогнеборців. І зять звернувся у соцслужби, щоб забирали тещу. Мовляв, йому вона чужа людина. На Московщині жінка має доньку, але вона не спішить до рідної матусі. Отож бабця чекає обіцяного службами оформлення у Коростенський інтернат.
У чоловічу палату з лікарні привезли 60-річного іноземця — уродженця Гвінеї-Бісау (входить у п’ятірку найбідніших країн світу). З 1992 року ТАЛНА СІГА в Україні. Доки вчився, мав гроші — продавав мотоцикли, які возив з України на батьківщину. Також підзаробляв у Німеччині. Після закінчення вишу працював на різних роботах в Україні. Жив з українкою в столиці. Але в 2014-му вона переїхала доглядати стареньких батьків у Росію. В однокімнатній квартирі оселилися доньки співмешканки, яких, як стверджує, виховав, дав освіту. Вітчим став там зайвим. Жив по знайомих, скитався, підробляв на будівництві. Минулої осені друг поселив його в своєму дачному будиночку у Буді-Вороб’ях на Малинщині. Але гвінеєць не пристосований до життя в селі. В занедбаній хатинці скрізь щілини дме вітер, ледь не замерз. Сельчани викликали швидку. Іноземця врятували. Проте повертатися в село не радять. Тална мріє повернутися на батьківщину. Каже, в Україні не бачить майбутнього. Проте не має ні грошей, ні паспорта. На квиток потрібно понад 11,5 тисяч гривень. Найближче посольство, де можна отримати документи, в Москві. Щоправда, у чоловіка є копія тимчасової довідки, яка посвідчує особу — вона дійсна до вересня.
З рідних в Гвінеї-Бісау залишилися старший брат, сестра та 25-річний син. Також має друга в США, який працює в ОБСЄ і приїздить з місіями на Донбас. Однак чи хтось із них допоможе, не впевнений.
З початком ковідної пандемії почастішали і випадки, коли в центр до віруючих відправляють безнадійно хворих, яким не знайшлося місця в лікарні через обмеження у прийомі пацієнтів.
Як розповідають волонтери, їм доставили тяжкохворого з цирозом печінки. Жінка не знала, як його рятувати, чим лікувати. Вони сподівалися допомогти молитвами, проте чоловікові залишалося жити лічені дні. Невиліковна хвороба прогресувала. Через місяць нещасного не стало. У морг його забрати відмовилися. Волонтери самі займалися похованням.
— Ми ніколи нічого не просили у влади, аби лише не заважала робити наші скромні милосердні справи, — говорять віруючі. — Самі доглядаємо за старенькими, годуємо, миємо немічних. Тільки один раз звернулися, щоб допомогли дровами для пункту обігріву, в який доставляють замерзлих людей з вулиці. Але задарма ніхто дров не привіз — посадовці сказали, щоб наші підопічні самі нарізали гілля. Оскільки воно не годилося для опалення, потім зрізали неподалік Центру декілька сухих дерев, а соцслужби для харчування підопічних в пункт обігріву привезли кіло цукру, декілька пачок «Мівіни» і чай — оце і вся допомога… Раніше, до речі, ми проводили акції — роздавали нужденним продукти, проводили профілактичні заходи по навчальних закладах. Але посадовці заборонили це робити. Вочевидь, милосердя громаді не потрібне.
Кому впав в око ласий шмат землі у хвойному лісі, де розташований центр ребалітації? В кулуарах мерії подейкують, неначебто одному із посадовців, який обходить почергово всі об’єкти нерухомості, аби бодай чого не забути «прихватизувати» для своїх замовників з товстими гаманцями.
— Нам повідомили про плани мерії. Тричі намагався зустрітися з міським головою Олександром Ситайлом, — розповідає співзасновник «Оазису мир» Павло ХРАПІЙЧУК. — Годинами чекав у приймальній. Якісь люди заходили у чиновницький кабінет, а мені відмовляли у прийомі. Секретарка пояснювала, нібито через карантин нікого до мера не пускають. Довелося підключити усі можливі зв’язки, щоб домовитися про «аудієнцію» — врешті-решт очільник ОТГ призначив зустріч, але я був у Києві. У мерію пішов наш представник. Йому повідомили, на місці старого інфекційного хочуть звести нову будівлю, один із поверхів якого, можливо, згодом орендуватиме і наш реабілітаційний центр. Хіба в ОТГ мало вільних ділянок, на яких можна реалізувати проєкт нового будівництва?
Куди наразі подіти нещасних людей — посадовцю, схоже, байдуже… Як і те, що ми, взявши в оренду старе занедбане приміщення, вклали тисячі доларів, щоб вдихнути в нього життя. Повністю перероблені дах, водяне опалення, внутрішній водогін і водовідведення, санвузли, частково замінені вікна та двері, обшиті гіпсокартоном стіни коридору, проведений косметичний ремонт колишніх палат, облаштована зала для відпочинку, кімната для дітей та багато іншого. Усе робили своїми силами. Якби наш центр вчасно не орендував будівлю, вона перетворилася б на руїни, як, приміром, сусідня котельня або інші старі комунальні будівлі, яких по місту безліч.
Втім, у посадовців мерії декілька інших версій, які, схоже, міняються мало не щодня.
Якось у місто приїздив відомий громадський діяч Дмитро Корчинський разом з журналістами інтернет-каналу «Всесвітньо-Броварське телебачення», яких зацікавила ситуація. Міський голова переконував їх, що у волонтерів «Оазис мир» забирають будівлю виключно в інтересах громади. Мовляв, розділять її на 5-8 квартир, ордери на які нададуть молодим лікарям.
Проте вже наступного дня у мера з’явилася інша «причина» для виселення центру реабілітації. Вочевидь, серед лікарів «черги» на приміщення колишнього тубдиспансера та інфекційного немає. Отож в інтерв’ю місцевому інтернет-виданню він зазначив, нібито волонтери сплачують замалу орендну плату. Його підлеглі навіть підрахували «збитки» за 12 років на суму близько 2 мільйонів гривень, які неначебто через «дешеву» оренду недоотримав бюджет. Цікаво, по яких розцінках перераховували оренду? Складається враження, ніби в центрі реабілітації торгують гранітом чи щебенем… Натомість у інших містах неприбуткові благодійні та релігійні організації орендують будівлі за символічну плату — гривню на рік… Волонтери ж сплачували за рахунок благодійних пожертв у сотні разів більше, не рахуючи витрат за комунальні послуги…
Також цікаво, чому посадовці водночас не підрахували збитки, завдані через невикористання, приміром, приміщення ЦРА №28, яке років сім простоює без діла, і невдовзі його, схоже, спіткає доля кінотеатру, бо вже протікає дах… Десятки таких занедбаних приміщень є по всій ОТГ. Крім того, хочеться спитати чиновників, якщо так турбуються про наповнення бюджету, чому відмовилися від здачі в оренду ласого шматка землі по вулиці Винниченка, а в інтересах колеги-депутата виставляють його на продаж за мізерну суму (близько 200 тисяч гривень), тоді як орендна плата за декілька років становила б три мільйна гривень. Не потрібно бути великим математиком, щоб підрахувати збитки. І яка ж користь від цієї оборудки для громади, про яку на словах так дбає очільник міста?
Проте дізнатися правду про це непросто. Міський голова, напевне, чи-то через велику зайнятість у зв’язку з «інвентаризацією» нерухомості та земель по ОТГ, чи щоб уникнути незручних запитань, відмовився від коментаря «МН», запропонувавши скористатися вище згаданим інтервֹ’ю, у якому висловив позицію свого оточення. Отож, схоже, про підстави вчинків нинішньої влади залишається лише гадати на кавовій гущі.
Водночас закон на боці БО «Оазис мир». Розірвати договір оренди можна тільки в судовому порядку, як і змінити відсотки по нарахуванню оренди.
Проте на Малинщині утворилася якась своя «олігархічна республіка», де діють малозрозумілі для людей закони, по яких посадовці вчиняють, як їм заманеться…
На знімках: розповідають про ситуацію співзасновник БО «БФ «Оазис мир» Павло Храпійчук та керівник реабілітаційного центру «Маяк» Богдан Харченко розповідають про ситуацію; приміщення колишнього інфекційного, стара котельня (в комунальній власності), яка розвалилася; підопічні центру
Джерело: «Малинські новини»
Читайте також: Заспівав з Олегом Винником: Талановитий рокер із Житомирщини підкорює шоу «Голос країни». ВІДЕО
Читайте також: У Житомирській області запрошують на захоплюючу орнітологічну екскурсію «Птахи Звягельщини»
Читайте також: В Коростенському районі знаходиться вольєр, де утримуються фазани, дикі кабани та олені плямисті. ВІДЕО
Читайте також: Виклик, котрий може врятувати життя: як Житомирі допомогли дідусю після інфаркту у важкому стані
Читайте також: Читайте також: Юних житомирян запрошують взяти участь у конкурсі малюнків на комічну тематику!
