Батьки Марії Педоренко померли в окупованому Криму. Згідно з українським законодавством, вони досі числяться живими, бо смерті не можна верифікувати без документів з окупованої території. Ілюстрація Інги Леві
Журналістка з Криму Марія Педоренко поховала в окупації обох батьків. Їх забрала онкологія, проте ці два досвіди переживання смерті були кардинально різними — від похорону в переказі до хабаря в морзі. Нині ж вона стикнулася з потребою знову "поховати" батьків — вже на папері, адже за українським законодавством треба верифікувати свідоцтва про смерть, видані на тимчасово окупованих територіях. Детальніше про це — в розповіді від першої особи. Повна версія матеріалу — за посиланням.
Мене звати Марія, я двічі повна сирота. Вперше це сталося, коли мені було майже три. Онкологія добила матір після кількох років ремісії. Батька я не знала: від нього мені лишилися тільки очі, кілька фото й унікальне по-батькові — Живковна. Він був сербом. Родинна легенда говорить, він загинув на початку 1990-х під час війни в Югославії.
Без опіки я не лишилася — зосталася в родини тітки й дядька, людей, яких все життя називала "мамою" й "татом". Їх не стало кілька років тому. Тата — в розпал ковідного 2020-го, мами — через півроку від початку повномасштабної війни. Вони померли в окупації, та, на щастя, не від рук окупантів. Причина була знайомою — онкологія.
Коли помер батько, в Криму не було карантину. Це був травень 2020-го, і тоді окупанти ще не визнавали масштабів пандемії ковіду. Батька проводжали під постріли в повітря. Він був офіцером радянської армії у відставці, отримував військову пенсію і всі супутні цьому статусу "бонуси" від держави-агресора (я називаю це "репараціями").
Коли курсанти стріляли в повітря, мати не плакала. Коли близькі згадували про це в розмові, у фіналі завжди додавали: "Справжня офіцерська жінка". Мама не плакала, бо не любила "нюні на похоронах": за свої 87 років вона відстояла не одне поховання і кривилася, пригадуючи, як хтось причитав: "На кого ж ти нас покинув/-ла!"
Я плакала багато. Плакала у Києві, поки тата ховали в Криму. "Похорон в переказі, поминки на удальонці", — так я писала під чорно-білим фото в Інстаграмі. На могилу батька я зрештою потрапила лиш за півроку по його смерті. Офіційна причина — пандемія. Неофіційна — страх. Я знала, що заїду в окупацію зі своєю кримською пропискою, і знала, що можу не повернутися, адже не маю прописки в Києві.
Я приїхала в Крим за півтора місяця до 24 лютого 2022-го. Поїхала — в жовтні, через тиждень після ракетного удару по мосту через Керченську протоку. Коли Росія пішла великою війною, мама вже тиждень жила з діагнозом "рак шлунку". Тоді, щоб зібрати себе докупи, я вигадала пафосну фразу: "З різницею в тиждень Путін проголосив смертельний вирок моїй країні, а лікар — моїй матері". Сьогодні я знаю — в Путіна не вийшло. Мамі натомість пощастило менше.
Батьків не стало кілька років тому. Тата — в розпал ковідного 2020-го, мами — через півроку від початку повномасштабної війни. Вони померли в окупації. Illustration by Inga Levi
Що таке помирати в окупованому Криму? Це коли ти лежиш в пильному та гамірному відділенні, яке вирішили відремонтувати на девʼятому році "повернення" (бо гроші з "федеральної цільової програми РФ" треба освоювати). Чи коли наркотичні знеболювальні продають лише в одній аптеці на місто, і — раптом їх немає — мрієш про шпиталізацію, бо в клініці їх дадуть. Чи коли зустрічаєш в приймальному відділенні родину, яку побило уламками від атаки на захоплений росіянами аеродром в сусідньому селі. Чи коли в черзі на рентген стоїш разом із "трьохсотими" "свошниками", через яких в палатах немає місць.
На той момент лікарні в Криму досі стояли закриті для відвідин через пандемію ковіду. Та нам із мамою все ж дали попрощатися наживо.
Що таке похорон в окупованому Криму? Це зустріти в морзі однокласника, який ще 10 років тому мріяв стати патологоанатомом, і відчувати гіркоту, що він здійснив мрію в окупації. Чи вручати іншому патологоанатому конверт зі словами: "Щоб все було красиво", — бо "красиво" коштує дві тисячі рублів.
Та водночас, на щастя, похорон в Криму — це коли ритуальна служба забирає тебе від моргу та не розкручує на запаморочені витрати. Чи коли медсестри віддають мамині речі ідеально складеними й вказують, де лежать чисті. Чи коли свідоцтво про смерть роблять в РАЦСі за 10 хвилин і зауважують: "Якраз перекурите".
Торік я записувала інтервʼю з постійною представницею президента України в АР Крим Тамілою Ташевою. "Ми не визнаємо жодних рішень окупаційних адміністрацій, — наголосила вона. — і жодних документів, які там видані. Але зрозуміло, життя в Криму продовжувалось, і це все супроводжував масив різноманітних документів — всі вони потребують верифікації".
Зокрема й два свідоцтва про смерть, що так і лишилися в шухляді моєї кримської домівки. Навіть державні органи зауважують, що видані в окупації документи не мають юридичної сили, і РАЦС їх не прийме. Який вихід? Звертатися до суду, щоб факт смерті встановили на офіційному рівні. Сплатити судовий збір, зібрати фото- й відеодокази наявності могил, свідчення людей, які можуть підтвердити час і місце смерті.
Я досі не пішла в РАЦС. Офіційна причина — немає часу. Неофіційна — не вистачає моральних сил. Я не хочу нікому доводити, що батьки дійсно померли. Не хочу збирати докази очевидців чи просити знайомих в Криму фотографувати могилу. Не хочу встановлювати їхню смерть через суд. Не хочу ховати їх вдруге, хай і на папері. Принаймні поки. Можливо, варто ще трішки почекати. Можливо, доведеться робити це вже в Криму. А дома, вибачте за банальність, навіть стіни допомагають.