У Києві, в Музеї Шістдесятництва відкрито виставку дивовижних робіт відомої художниці Марини Соченко «Зродились ми великої години…».
Пані Марина малює на війні портрети наших героїв. Виставка – певний творчий підсумок поїздки в 30-ту і 93-тю бригади. Тут – 68 нових творів, майже всі експонуються вперше.
Вони товпляться у черзі – щоб художниця Марина Соченко зобразила їх на папері, увічнила в історії. Гамірливі, веселі, навіть пустотливі. Із задоволенням позують. Випала хвилька вільного часу – і воїни, ці загартовані й обпалені війною хлопці, чоловіки, на мить стали іншими: в уяві «переносяться» до рідних домівок, на береги річок та озер, у квітучі сади і затишні сквери, до милих, коханих, рідних людей. Так має бути, на портретах. Бодай трішки без війни. Без чорних хмар. Нехай всі бачать, які вони: красиві і мужні, надійні й турботливі, говіркі та скромні, відчайдухи й розважливі, мудрі та світлі, оптимісти й духовно багаті… Вони ще й великі у благородних вчинках – боронити країну. Наше воїнство, променисте лицарство.
Але ж війну не зітреш гумкою, не виведеш за рамки, не заштрихуєш. Вона якимсь невидимим чином прохоплюється то в погляді, то дає про себе знати у якійсь легкій зажурі чи втомі від життя без наступу і звільнення своєї землі від кремлівської наволочі, то споглядає окопно-пережитими роками, де і важкі бої, і гіркота втрат.
Подивіться уважно на ці портрети з тих рубежів, де солдати тримають землю так, немов зрослися з нею. Свою землю, нашу. Придивіться до їхніх посмішок, до ранньої сивини, до їхніх глибоких і виразних очей, по яких видно, що людина сповна спізнала фронтового життя-буття під кулями, снарядами, мінами… Запам’ятайте, закарбуйте в пам’яті. І це багато про що вам скаже.
– На мене справив величезне враження подвиг старшого лейтенанта, танкіста Артема Абрамовича, – розповідає Марина Соченко. – Він загинув у 2014 році в танку, прикриваючи побратимів. Намалювала портрет вже по смерті героя, зі світлини. Ви ж подивіться на його обличчя! Наче дитя. Сонячне! А вже воїн. Не поступився, не здригнувся. Знаю, що його мама довго-довго ходила в тому чорному від боїв полі, розшукувала синочка, свою кровиночку. Навіть діставалася тих нелюдів з колорадськими стрічками, все випитувала… А її Артемчик навіки зостався у тому танку… Ні, ні, не уявити собі той страшний материнський біль. Вже після того як я намалювала портрет Артема, його мама сказала мені: «Ви додали мені трішки життя».
Артем усміхається на портреті. Широка посмішка, щира, добра. І соняшники, багато соняшників. Броня, синьо-жовтий прапор. Чи замислюємося над тим, хто йде від нас, кого втрачаємо у цій борні з кремлівськими дикунами?
Вловити мить, передавши її на аркуші білого паперу дуже непросто, бо це ж у фронтових, екстремальних умовах, майже під обстрілами.
Але ти тішиш себе думкою, що перед тобою – воїн, якого, слава Богу, оминули кулі, якого дочекається сім’я; і ось він зараз спілкується з тобою, – передає свої фронтові, мистецькі настрої Марина Соченко. – Дуже переживаю, хвилююся за наших бійців, серце крається. Пішла б сама на війну, але, може, не стріляти, а бути там медиком…
Утім, її зброя – олівці, фарби, пензлики… Словом, фронтова творчість, яка дуже потрібна усім нам, усьому народові у піднесенні бойового настрою, згуртуванні нації на відсіч російській орді, в посиленні патріотичних засад, зрештою, це ще й прояв великої любові до України.
Дякуємо художниці Марині Соченко за дивовижні портрети наших воїнів.
30 окрема механізована бригада ім. князя Костянтина Острозького
За матеріалами Леоніда Фросевича, ukrreporter.com.ua