Журналіст12.05.20250 154
На війні, де кожен день може стати останнім, є надзвичайно важлива робота, що супроводжується тишею та небезпекою, – це евакуація загиблих побратимів. Навіть свідчення офіцера не є підставою перевести загиблого Героя зі статусу «зник безвісти» в «двохсотого». Єдиний юридичний доказ — опізнане тіло в морзі.
Дмитру й Олександру із 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади особливо прикро чути, що Збройні сили нічого не роблять для повернення сім’ям їхніх рідних, які поклали своє життя за Україну. Молодші сержанти займаються евакуацією загиблих і поранених від літа минулого року. Зараз працюють на Покровському напрямку.
«Зазвичай висуваємося групою по двоє-троє. Беремо з собою складані ноші або візок», – розповідає Олександр.
Пішки евакуаційна група долає до трьох кілометрів в один бік. За велику удачу вважається йти в дощ або густий туман: тоді аеророзвідка ворога «сліпа», і до кінцевої точки операції можна дістатися відносно безпечно. Зазвичай доводиться йти під мінометним обстрілом, ризикуючи потрапити під скид із дрона або стати мішенню для ворожого FPV.
«Техніка в пріоритеті для ворога, – пояснює боєць. – На невеличку групу людей, ну, три міни прилетить. Буде техніка – прилетить значно більше. Будь-який бронетранспортер чи навіть МТЛБ – це гучна, помітна ціль».
Евакуаційні групи покладаються на власні ноги, витривалість і ретельне планування. Кожен вихід – це повноцінна розвідка: збирання інформації з різних джерел, розмови з дроноводами, командирами підрозділів. Треба розуміти, кого й звідки діставати, його стан, обставини загибелі. Ландшафт, погода, час доби, позиції ворога – все береться до уваги.
Чернігівець Віталій Петухов загинув від ворожого артилерійського обстрілу під час виконання бойового завдання біля селища Дружба на Донеччині. Через інтенсивні бої його тіло не вдалося евакуювати одразу. Солдат був тимчасово внесений до списків зниклих безвісти. Майже два тижні тривало очікування можливості забрати Героя. Ризикуючи життям, евакуаційна група змогла дістатися до позиції та витягнути тіло Віталія Петухова з підвалу згорілого вщент будинку.
«Ми ніяк не могли знайти серед руїн вхід до цього підвалу, – згадує Дмитро. – Знайшли. Але загиблий – богатир, понад 100 кг. Учотирьох ледь звідти його дістали. Вийшли з двору – це теж уже непросте досягнення. Почали рухатися. Пройшли метрів 300 – нас помітили. Почався мінометний обстріл. Ми зрозуміли, що шансів іти далі точно немає. Ми були вимушені його залишити та сховатися.
Дні через три спробували знову. Пронесли тіло ще 300-400 метрів – і знову обстріл, знову довелося відступити. Ворог знав, де ми залишили тіло, й пильнував те місце. Минає певний період часу – увага до цього місця зменшується, тоді є можливість забрати його далі».
Лише з третьої спроби, ще через кілька днів, вдалося винести Героя до точки евакуації. Весь цей час група ризикувала життям, переховуючись неподалік. Ворог навіть підпалив їхнє тимчасове укриття. У погребі охопленої вогнем хати довелося дихати через вологі ганчірки, аби не задихнутися. Загалом евакуація зайняла майже півтора тижня.
Таким був сповнений випробувань шлях додому солдата Віталія Анатолійовича Петухова.
Герою тепер назавжди 48 років. Батько трьох дітей, водій у цивільному житті Віталій Петухов без вагань одягнув однострій, коли чобіт загарбника ступив на рідну землю, і захищав її до останнього подиху. Від побратимів отримав позивний Магніт після поранення. У жовтні 2023 року під Куп’янськом на Харківщині під час ворожого обстрілу Віталій забіг у бліндаж останнім і прийняв основний удар на себе, рятуючи побратимів. Герой отримав численні осколкові поранення обличчя, живота, верхніх і нижніх кінцівок. Товариші з гіркою іронією згадували, що він немов «притягував» уламки. Попри поранення, він виявив стійкість і повернувся у стрій. У лютому 2024 року біля населеного пункту Синьківка, також на Харківщині, стрілець-снайпер Віталій Петухов під час бойового завдання потрапив під обстріл «градами». Мінно-вибухова травма, перелом плеча, поранення грудної клітки. І знову він вистояв і повернувся після реабілітації до строю. Бойовий шлях чернігівця був позначений мужністю, незламністю духу, вірністю присязі. За його плечима були бої за Куп’янськ, оборона Сумщини, але, на жаль, свій останній бій він прийняв під Торецьком на Донеччині.
Історія евакуації Віталія Петухова – це лише невеличкий епізод титанічної, небезпечної роботи, яку щодня виконують евакуаційні групи 32-ї ОМБр. Бійці розуміють біль рідних, які чекають, іноді звинувачуючи бригаду в бездіяльності, але просять зрозуміти реалії.
На всіх рівнях командування вживаються заходи для евакуації наших Героїв. Але умови не завжди сприяють, щоб провести евакуацію без ризику для життя інших військовослужбовців. Про всіх загиблих знають, де вони знаходяться, і за першої можливості їх заберуть із поля бою.
«Тут постає надскладне питання, – додає Дмитро. – Потрібно забрати чиєсь тіло. Чи варта ця задача життя ще двох чи трьох людей? Ми нікого не забуваємо. Про всіх знаємо й чекаємо можливостей». Кожен вихід евакуаційної групи – це тихий подвиг. Без пафосу, без камер. Просто робота. Важка, страшна, але надзвичайно потрібна. І поки триває війна, її виконуватимуть. Ітимуть у темряву, під кулі, щоб повернути своїх. За будь-яку ціну. Окрім ціни нових життів.
Фото ілюстративне
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Tags