Після того, як командир 4-ої роти 2-го батальйону 95-ї бригади через ворожі засідки водив конвої, відправляв бійців із Пісків у Донецький аеропорт та забирав звідти поранених, його призначили командиром батальйону. Павлу Івановичу було тоді 27 років – він став наймолодшим комбатом десантних військ.
«У ПІСКАХ ЗАМІСТЬ БЕЗПІЛОТНИКІВ МИ ЗАПУСКАЛИ… КИТАЙСЬКІ РОЖЕВІ ЛІХТАРИКИ ІЗ СВІЧКОЮ ВСЕРЕДИНІ. ЦЕЙ ДЕШЕВИЙ МЕТОД ДОПОМІГ НАМ ВИКРИТИ ДЕСЯТКИ ТОЧОК, ЗВІДКИ ПО НАС ПРАЦЮВАВ ВОРОГ»
Десантник Павло Розлач, позивний Ведмідь: В Авдіївці мій батальйон працював настільки ефективно, що я потрапив у десятку ворогів так званої ДНР 01
Спочатку роту, а потім і батальйон, якими командував Павло Іванович, називали «ведмежими» — за позивним командира, якого безмежно поважали його підлеглі. Відповідно до цього розробили і шеврон: його прикрашає голова ведмедя під парашутним куполом. Своїй позивній — «Ведмідь» — Павло Розлач отримав ще під час навчання в академії. Сталося це на полігоні і пов’язано з пасікою, що розташовувалася по сусідству, бджолами та медом, якого так захотілося майбутнім офіцерам… Позивний безумовно підходить Павлу Розлачу. Високий, міцний, спокійний та врівноважений. Але в бою – б’ється до перемоги, захищаючи своїх побратимів, переживаючи за кожного. Під час розповідей про війну цей молодий командир з болем згадує кожного свого загиблого підлеглого, друзів, які залишилися на цій війні… Всі вони в його пам’яті – назавжди.
«Мене часто називають кіборгом, що абсолютно неправильно, — уточнює Павло Розлач. — Я жодного разу не був у Донецькому аеропорту, хоча повинен був туди заїхати пізньої осені 2014 року. Напередодні цього дня мене поранило. Так що не треба мене зараховувати до захисників аеропорту».
Поранення було більш ніж серйозне: його ліва кисть була фактично розірвана одним уламком, ще один уламок влучив у ногу, а третій — у голову, тільки дивом не проломивши кістку. Після відновлення Павло Іванович повернувся в підрозділ, який у той час зайшов в Авдіївку… Пізніше вся країна знову почула про військові перемоги батальйону під командуванням Павла Розлача: саме його бійці взяли під контроль село Верхньоторецьке, частина якого тривалий час залишалася сірою…
«У БІЙЦІВ ВИНИКЛО ПОВІР’Я: ЯКЩО ВОНИ ЇДУТЬ ЗІ МНОЮ, ВСЕ БУДЕ ГАРАЗД»
— У першу засідку мої бійці потрапили без мене. Це було 13 травня 2014 року. Того дня я з частиною роти перебував у штабі АТО, а друга частина мала доставити бійцям під Слов’янськ необхідне. Вони і потрапили в засідку, бій був жорсткий. Шестеро хлопців загинули. Вадим Заброцький, Віталій Дульчик, Віталій Рудий, Олег Славіцький, Сергій Хрущ, Олександр Якимов… Про загиблих нам сказали телефоном, поранений подзвонив, розказав, де він знаходиться. Я передав всю інформацію. На місце бою вертольотом полетіли бійці ССО, генерал-лейтенант Віктор Муженко, по землі поїхав командир нашої бригади Михайло Забродський, БТРи нашої бригади.
Це були перші мої загиблі і одні з перших в АТО. На той момент я добре розумів, що іде справжня війна. Побачив її в обличчя 5 травня під Слов’янськом. Ми тоді потрапили в перший бій біля села Семенівка.
-Як це було?
-Мене викликав один із керівників антитерорестичної операції Юрій Борискін, поставив завдання: «Візьмеш два БТР з повними екіпажами, на одній машині сядеш старшим сам. На броню до тебе сядуть «альфачі», поїдете в Семенівку – розіб’єте блокпост». Споряджаючи мене в дорогу, мої бійці накидали боєприпасів, «Мух»: «Командире, візьміть. Зайвими не будуть». Я знав час, коли ми маємо бути на місці. Це був той блокпост, де старшим був десантник Вадим Сухаревський. Спочатку на штурм пішли бійці підрозділу «Ягуар». Почалося щось страшне. Нам для зв’язку залишили «альфівського» медика. Коли ми влетіли в бій, не зрозуміло було, де свій, де чужий. «ягуарівці» всі в чорному – молодці. «Альфачі» на той час були вдягнуті в німецьку форму. А інші… На комусь «мультикам», на комусь «дубок»… Як кажуть: форма восемь – что украли, то и носим. Бачу, на даху будинку лежить снайпер. Кулемет направляємо туди, але ж не знаємо – може, то наш снайпер. Як це зрозуміти? Командую: вистріли над ним. Ту-ту-ту.
Кричить в рацію: «Пацани, це я, наш». Так, не стріляй. Те саме з другим снайпером. А наступний на зв’язок не виходить, тікає. «Добивай давай», — кричу. У той день я вперше побачив, як над бруствером летіли запчастини від людини. Це був бій в місті. Хто колись таке бачив? Де нас такого вчили? Чую команду: відходимо. І тут «альфачі» кажуть: «Ми снайперів забули. Ведмедю, поїдь, забери їх». Я з квадратними очами: «А як я їх знайду? Хоча б радєйку вашу дайте. Як буду шукати?» Мені з собою дають двох стрілків. І я одним БТРом в усе це лайно вертаюсь. На адреналіні не розумів ризику і неправильності того, що роблю. При здоровому глузді я б так не вчинив.
Вертаюся на переїзд. На мене сепари дивляться дикими очима — не очікували появи броні, не розуміли, що робиться. А я бачив, як хтось тягнув своїх убитих, хтось загублено ходив — контужений. Один, пам’ятаю, взяв пеньок і йде з ним до нас, питає мене: «Дрова потрібні?»
Ми викликаємо «однооких», а вони не відгукуються. Тут їде мотоцикл, по нас стріляють із коляски. За ним з-за переїзду виїжджає БМД-2. На ньому якийсь незрозумілий прапор. Ми ще тоді не знали, який вигляд має ганчірка Новососії. На броні сидять люди в білих футболках та штанах кольору олива. Наші? Не наші? Не зрозуміло. Може 25-ка, — думав я… Вони тоді близько стояли.
БМД зупиняється. На башті у цієї машини 30-міліметрова пушка, дуже надійна. Якщо перший постріл пішов, утикання немає, то поки боєкомплект не розстріляєш, нічого не буде. А у нас КПВТ примхливий, як дівчинка. Даю команду бійцю, який на заводі Антонова в Києві працює: «Вадя, стріляй». Він натискає на кнопку електроспуску і чую: клац. Утикання! Все життя перед очима пролетіло за дві секунди. Кричу: «Давай з ПКТ, бронейбійними». На БМД броня слабка. Думаю, хоч відволічемо цих дурнів, кинемо дими і заднім ходом що є сили валимо! Бо якщо вони почнуть по нас стріляти 30-міліметровими, наскрізь нас розпилять. Вже бачу, що той, хто стоїть навпроти, хоче натискати на гашетку, але несподівано башту відвернули в бік. «Не стріляй, — кричу, — може, свої». БМД розвернулася і поїхала.
Ми повернулися до своїх. Нам сказали: «альфачі» добігли полями самі. Коли адреналін минув, я зрозумів, який я ідіот. Та ситуація могла призвести або до смерті, або до полону. Чому ті не стріляли? Може, у них не було БК, чи злякалися. Але ми стояли, як у вестерні — один проти одного. Так я почав війну.
Того дня в «альфачів» загинули двоє бійців: Руслан Лужевський та Олександр Аніщенко. До цього ми супроводжували колони техніки, отримували різні завдання, відвозили когось. Звичайно, були напоготові, але ж ще крові не бачили, все зі сміхом робили. А тут, 5 травня, самі прийняли страшенний бій. Як кажуть, це було кров, вино, пісок та цукор. Я і раніше завжди їздив із своєю ротою, не залишався на базі, а після першого бою навіть думки не виникало відпочити, відправити своїх самих… А ми були нарозхват. Багато хто відмовлявся робити конвої. І я розумію, чому.
-Але ж тобі також страшно було?
-Звичайно. Ми постійно потрапляли в засідки. Поранених ставало все більше. І коли кількість пройдених засідок стала занадто великою, я попросив Муженка дати нам роботу полегше. Тоді нас кинули на охорону артилерії. Замість нас конвої мала водити рота 80-ки. Вони потрапили в одну засаду і відмовилися від цієї роботи. Командування викликало мене: «Давай, Ведмедю, назад». Так нас повернули.
У бійців виникло повір’я: якщо вони їдуть зі мною, все буде гаразд. Нас і артою накривали, але загиблих не було. Якось мене мало не вбили, коли ми їхали колоною: прострелили командирську фару на БТР кулею калібру 7.62. Той, хто стріляв, взяв трохи більшу, ніж потрібно, поправку на рух БТРа. Я навіть не зрозумів, що сталося. «Чого стріляєте?» — кричав бійцям, які несподівано почали поливати кущі понад дорогою. «Оно у вас у фарі дірка», — показали мені.
Я весь час казав командувачам, що потрібно зачистити все навколо ростовської траси, по якій пересувалася наша армія, бо більше шляхів не було. Дали спецназ. Я їх забрав потім в тій самій точці, де висадив. Зрозуміло було, що вони нічого не прочісували. А всякий раз, як ми поверталися із засади, бійці спецназу бігли до нас: «Що там, розкажіть». «Та ті самі місця», — пояснював я. «Я свою роботу роблю, а ви — ні», — злився. Коли відправили спецназ на зачистку, і вони її таки зробили, стало набагато спокійніше. Після цього штаб АТО переїхав із Ізюма в Довгеньке, звідти в Краматорськ. У Часів Яр — аж у 2017 році.
Наш батальйон, на відміну від багатьох інших, входив у війну повільно. Інші відразу з полігонів потрапляли в бої, не встигаючи оговтатися, вивчити ситуацію. Мене вразило, що підрозділ, який тільки-но заїхав у Піски, перший час ходив по селу, яке постійно обстрілювалося, без броніків, без касок… Вони не відчували небезпеки. Не можна відразу кидати людей на лінію вогню.
Павло Іванович обожнює своїх дівчат. У нього і дружини Марини — дві доньки – Поліна та Каріна
«САНЯ, ВИЛАЗЬ ТВІЙ БЕТЕР ГОРИТЬ». – «НІ-НІ, ІВАНОВИЧ, ТО ВАШ ГОРИТЬ!»
-Восени 2014 року мій підрозділ відправили у Піски. Спочатку ми мали стати трохи далі від цього села, яке активно і постійно тоді обстрілювали. Ми повинні були бути в резерві і у разі потреби їхати на аеропорт. Але в той день, коли нас завели в ті місця, БТР 79-ої бригади підбили ЗУшкою, загинув увесь екіпаж. І ситуацію переграли: «Давайте ви в Піски». Тільки ми обдивилися, розмістилися, як нове завдання: потрібно підсилити новий термінал, відправляй туди двадцять бійців. Це були 20 числа вересня. Мою роту підсилили розвідниками, у мене була придана мінометна батарея, інженери. Вийшов потужний підрозділ. А які були водії БТРів та кулеметники! Неймовірні! Їздили в аеропорт і назад постійно під обстрілами, під загрозою бути підбитими… Барні, Рижий, покійний вже Єнот, Шміль…
За першої ж потреби вони їхали забирати людей, не відмовлялися, не жалілися. Але якщо в один бік ти міг проскочити, бо для ворога це ставалося несподіванкою, то назад вже варіантів не було – чекали. Верталася броня завжди під вогнем. Танки Кащея, арта Цунамі прикривали наші БТРи, але це не завжди допомагало. Мене вразила така ситуація. Наш БТР повернувся, заїхав у безпечне місце. І тут по рації чую, що з терміналу треба забрати важкого пораненого, у якого ні рук, ні щелепи… І водій, який тільки-но заїхав, каже: ми заберемо. А я не можу цьому екіпажу дати наказ вертатися, морально не можу цього зробити. У сепарів ще дим від стволів не розчинився в повітрі, а наш БТР розвертається і мчить назад – знову під вогнем. Але ж пораненого вивезли!
Ще якось із терміналу передали: потрібні мішки, земля, щоб робити укріплення, позиції. Там же не підеш кудись, не накопаєш. Суцільне скло та бетон навкруги. Знайшли ми якийсь тракторний причіп, набили мішки піском, нагрузили повнісінький, зачепили за БТР – вези. Розуміли, що це просто-таки супер передача нашим бійцям. Але по дорозі і БТРу, і причепу прострілюють колеса. Думали, по-тихому на світанку він проскочить в термінал без втрат. Але ж ні – ворог чатував. БТР тягнув причіп, і іскри летіли з-під нього, але дотягнув. Та й що робити? Там не виплигнеш, не відчепиш. Варіантів немає. Тільки вперед.
-Про ті дива, що твій підрозділ творив у Пісках, легенди ходять…
-Там ми придумали таку штуку, яку потім демонстрували навіть у столичному музеї. Щодня я дивився на безкінечні польоти безпілотників, які заважали нам жити. Блимає в небі та й блимає. Ці вогники нагадали мені китайські ліхтарики, які запускають в небо на романтичних побаченнях, весіллях. Вони так само блимають, як безпілотники, коли піднімаються вгору. Дзвоню музиканту та волонтеру Олексію Мочанову, який нам допомагав усім, чим міг, кажу: «Льохо, будь ласка, постався серйозно до того, що я скажу. Наступного разу, як будеш їхати до нас, візьми штук 50 китайських ліхтариків». Він страшенно здивувався проханню. А я наполягаю: «Ти передай або вези, потім усе поясню». Привіз. Білих не було, він взяв рожеві. Романтика! Єдина проблема із запуском цих «безпілотників» – напрям вітру має бути відповідним — від нас до ворога, але в той момент він був від них. Добре, думаю, перевіримо ідею на наших. Якщо вони ці ліхтарики сприймуть як безпілотники, то сепари точно повірять. Запускаємо. Злітає наш «апарат». Парафінчик блимає – наче «безпілотник» фотографує. Летить він над Пісками – і всі починають по ньому стріляти, щоб збити. Правосєки попадають в нього. По рації крики: «Хлопці! Я збив безпілотник. Піду шукати». А я у відповідь: «То мій був. Що ви наробили!» «Ведмедю, — засмутився «правосєк», — що ж ти не попередив?» А я зрозумів – тема працює!
Як тільки вітер змінився, запустили ліхтарик у бік ворога. І ті давай стріляти по ньому із ЗУшки, вночі, трасерами. А на недобудованій церкві сидів наш артилерійський корегувальник, який засікав сполохи і давав цілі нашій арті. Тоді приходить мені ще одна ідея: давайте спробуємо не один ліхтарик «зарядити», а поставити відразу дві свічки! Реально, цьому ліхтарику підйомної сили вистачає підняти два. І от такий «безпілотник» летів аж до Донецька, за аеропорт. Ох і били по ньому тоді. А ми вже – по сполохах. Дуже ефективно вийшло. Китайський ліхтарик, 30 гривень в закупці, і ворог від них божеволів. Той бік довго не міг зрозуміти, що це ми запускаємо. Спеціальних систем, які глушать саме безпілотники, тоді ще стільки не було, як зараз. Та й боєць на передовій все одно стріляє по тому, що бачить над собою, не чекаючи розпоряджень, викриваючи позицію.
-Ти хотів потрапити в аеропорт?
— Чесно? У мене було відчуття страху перед тим, що там робилося. Я не хотів їхати в термінал. І був поранений за добу до моєї черги їхати в аеропорт… Доля.
— Це сталося під час обстрілу в Пісках?
-Так. Там обстріли майже не вщухали. Постійно щось прилітало. Щоб перебігти від будинку до будинку, потрібно було вичікувати слушну хвилину. Міни свистіли, техніку нам били. Якось Сашко Яремчук, наш механік, золоті руки якого приводили до тями навіть вбиту і мертву техніку, привіз нам із конвоєм необхідне. І почався обстріл. Я виглянув з погреба. Бачу, броня, яка стоїть неподалік, горить. Влучили в неї. Кажу механіку, який лежить під бронею: «Саня, вилаз, рятуй свій бетер, він же горить». «Ні, ні, — відповідає. – Це, Іванич, ваш горить!» І точно – в моєму командирському БТРі залишилися відкриті люки, міна влучила прямісінько всередину. Згоріло все, що було там, тільки чоботи мої залишилися. Це був той БТР, на якому позицію «Мурашник» атакували, в якому боєць Грізлі загинув… В день мого поранення мені було якось не по собі. Вийшов із-за хати — наче все нормально, тихо. Пізніше знову вийшов — на тобі, поранило, — сміється Павло.
-Це були уламки міни?
-Вог-17. Я відразу зрозумів, що мене поранило. З голови, руки та ноги кров текла. Забіг туди, де безпечніше було. Підбігли мої бійці. В Пісках в той період чергувала медик з позивним Кроха. Вона мені надавала першу допомогу, вивозила мене… Один уламок залишився в нозі досі. З голови великий дістали – добре, що він кістку не пробив, лікарі ще дивувалися товщині мого черепа, казали, що саме це мене і врятувало. Дрібні уламки ще сидять… У правій кисті осколок перебив кістку, порвав сухожилля. Лікарям довелося робити операцію, з’єднувати все спицями, — Павло показує руку, кисть якої «прикрашають» декілька шрамів. З часом вони стали ледь помітними. Та й рука працює в повному обсязі.
Кистевий хірург Збройних сил України Ніна Джамалівна зібрала мені руку. Цікава жінка, величезний молодець. Пам’ятаю, якраз вперше приїхали канадські хірурги, вони дивилися пораненого, якому подробило пальці. Канадець каже: «Тут тільки ампутація всіх п’яти пальців», а Ніна Джамалівна: «Та ні. Три збережемо». І зберегла! Звісно, канадці в таких випадках не паряться – у них розвинуте протезування, яке ще й непогано фінансується. Наші ж лікарі намагаються максимально зберегти все, що можна. Моя лікар заборонила мені битися цією рукою. Сказала: «Я тебе другий раз збирати не буду». А я з лікарні втік — з Мочановим поїхав у Піски, як пасажир. Важко тоді було лежати в шпиталі. У мене всередині все кипіло. З реальної війни потрапити в спокійний Києв – це було жорстко. Страшенний контраст. Пам’ятаю з госпітальним волонтером Юлею Волковою пішли пообідати, так не знайшли, де сісти – все зайняте. Дивлячись на спокійні розслаблені обличчя клієнтів ресторанів, відчував себе не в своїй тарілці. Комфортніше мені було там, на війні, біля своїх хлопців. А ще тоді у людей «вистачало розуму і такту» питати напряму: скільки ти вбив, що ти робив з полоненими. Мене це перевертало, злило. А приїхали в Піски, зайшов на КСП до Майка, який тоді керував обороною аеропорту, побачив, як військові туплять, і аж легше стало: як мені цього не вистачало, тупняка армійського.
В Тоненькому військовий доктор зробив мені перев’язку. Кожні 12 годин мені треба було міняти положення лангети, щоб не застоювалися сухожилля. Він, побачивши мої рани, запропонував: «У мене така мазь є. Закордонна! Помащу — і все буде добре». Помазав, але вона потрапила через спиці всередину, рука набрякла, гній пішов. Коли повернувся в госпіталь, Ніні Джамалівні довелося витягти спіци. Як вона сварилася… Думав, поб’є!
-Ти брав участь у звільненні Авдіївки?
-З Пісків підрозділ поїхав звільняти першу хвилю мобілізації. В той час я ще був на реабілітації. До нас прийшла четверта хвиля. Півтора місяця їх тренували. І вже з ними ми зайшли в Авдіївку, де відпрацювали настільки ефективно, що я потрапив у десятку ворогів так званої ДНР. Туди я вже заходив як тимчасовий виконувач обов’язків комбата.
-Коли тобі запропонували стати командиром батальйону?
-Під час запису новорічного вітання президента Петра Порошенка. Там ми зустрілися з командувачем десантних військ Михайлом Забродським. І він мене спитав: «Ти після поранення повернешся у підрозділ?» «Звичайно», — сказав я. І тоді Михайло Віталійович поцікавився: «Потягнеш батальйон?» Я сказав: «Дякую за довіру, намагатимуся її виправдати». Уже був досвід призначення молодих досвічених бійців – Ігоря Герасименка та Олександра Порхуна — командирами батальйонів. Але вони трохи старші за мене. Так вийшло, що на той момент я був наймолодшим командиром за всю історію десантних військ України. Деякі, звичайно, вважали, що потрібно старших призначати, мовляв, у них авторитет. Але у мене авторитету в підрозділі було достатньо! І не по віку, а по справах. Треба людей цінувати по вчинках та діях, а не за віком. Чоловік може бути трутень і тормоз, а йому 50 років. І що? В батальйоні всі були старші за мене. Якось впіймали одного бійця — він ніс 10 пляшок горілки. Міцй заступник, Вітя Репік, усе вилив. Боєць як почав кричати: ви обікрали мою родину! У мене семеро дітей, а ви горілку вилили. «Так, може, ти замість горілки щось би дітям купив та відправив?» — поцікавився я. Мені здається, він не зрозумів, що я мав на увазі. Хіба його вік показник мудрості? У нього семеро дітей, а ми обікрали його родину, тим, що не дали йому напитися. Залізна логіка.
Пів року я був тимчасово виконувачем обов’язків командира — всю ротацію в Авдіївці. Тоді це була лінія вогню. Саме в той період системно розбивали дев’ятиповерхівку, яка височить в місті крайньою до Донецька. З неї добре видно аеропорт, тому на ній перебували наші корегувальники. Противники, розуміючи це, викурювали їх звідти. Але й ми крепко насипали ворогу, завдали йому багато шкоди. Мені придали різні підрозділи, завдяки чому в моєму арсеналі було різне озброєння. І я не соромився це все творчо застосовувати — і Д30, і 120 міномети, і «Васильки». У нас були класні РЕБовці, завдяки яким нам вдалося збити ворожий безпілотник ізраїльського виробництва за шість мільйонів! Чудово працювали артелиристи 25-ої бригади. Команду даєш – і через хвилину-півтори вони вже стріляли. Стріляли так, як я не бачив раніше — один раз пристрілюються, другий раз вже точно в ціль. В той час територія ресторану «Царська охота» була ще сірою зоною. Туди і ми ходили, і сепари. У мене звідти табличка є «Добрий цар». Розвідник Валіко приніс.
Коли я прийняв батальйон, у мене був лише один заступник — зампотех Фіщук Олег Володимирович. Жодного ротного! Старшини були за командирів рот. Вони такі молодці! Я б їм пам’ятник поставив. Вони і побут тягнули, і командирські функції на себе брали. Боєм спочатку не дуже вміли керувати, але швидко навчилися. І в бою себе показали з найкращого боку. Універсальні солдати! На старшинах багато що в армії тримається. Потім прийшли молоді лейтенанти – випускники військових закладів, вони і стали командирами рот. Дядьки-старшини їх вчили всьому. І вони швидко втягнулися. Дмитро Зінченко, позивний Арена, Дмитро Бобляк, позивний Спартак, Сергій Грибко, позивний Фрейд… Дотепер служать гідно.
Я нікого не підбирав у підрозділ спеціально, працював з тими, хто був. Черга з людей до мене не стояла. Взводний окремого взводу Ваня Калашніков згодом став найкращим зв’язківцем бригади. Боря Рябуха, кинувши все в Криму, прийшов до нас начальником ПВО. «Боря, хочеш бути майором? Потягнеш начальника штабу?» — спитав його якось. «Намагатимуся», — відповів і все зміг. Вітя Репік прийшов до мене заступником після поранення і став моєю правою рукою. На Вітю я спокійно міг залишити батальйон. Так з часом батальйон перетворився на сильний підрозділ, який гідно воював.
«НА ВІЙНІ У БІЙЦЯ НЕМАЄ ІНШОЇ РАДОСТІ, КРІМ ПОЇСТИ, ПОСПАТИ ТА ПОМИТИСЯ. ТОМУ ВСЕ ЦЕ ПОТРІБНО ЗАБЕЗПЕЧУВАТИ МАКСИМАЛЬНО»
— Чому ти став військовим?
— Я був, як би сказати м’якше, дуже крученим підлітком. Тоді вийшов серіал «Бригада». Дивився його і теж хотів все і відразу. Думав: навіщо працювати, щось робити, якщо є сила? Мама, мабуть, боячись, щоб я не потрапив у погану компанію, віддала мене до військового ліцею. Батько не заперечував. Він свого часу служив в армії на кордоні. Спочатку, звичайно, мені було дуже складно. Ранні підйоми, залізна дисципліна. Але заняття спортом і змагання затягували.
— Після ліцею ти свідомо пішов в армію?
— Причому в десантуру! Коли перший раз стрибнув з парашутом, зрозумів: це — моє. Стрибав з поламаною рукою — пошкодив її на чемпіонаті України з семиборства. Це був 2004 рік. Вивихнув на смузі перешкод лівий ліктьовий суглоб, вибув зі змагань. Але хлопці молодці, посіли друге місце. Через пів року я поламав праву руку в зап’ясті. Тому перший мій стрибок з парашутом був ще й з гіпсом на руці.
У 2009 році я закінчив Львівську академію сухопутних військ, після чого потрапив у 95 житомирську бригаду. Пам’ятаю, як на мій випуск 14 жовтня приїхали дід із батьком. І в той день у Львові пішов сніг. Дід згадував: «У 36-му році якраз на Покрову я вийшов коров пасти, і такий сніг випав! А я босий»…
-Твій дід також воював…
-Так. І також водив конвої! Тільки на волах, а не як я — на БТРах. Йому було чи 12 чи 13 років. У нього була пара міцних волів… І коли під Черніговом форсували Дніпро, з найближчих сіл позбирали всіх, у кого були воли. Дід пишався, що у нього були найсильніші, бо він ними і пушки з кюветів витягав. В день свого народження у 2015 році я покликав у Чернігів всю свою роту та волонтерів. Діду зробили живий коридор, аплодували, дякували йому за внука. Дід плакав, розчулившись. Рідні потім казали, що мій день народження йому ще два роки життя подарував. Він прожив 84 роки. В 50-х роках у Казахстані служив – зерно з цілини возив. Коли київське водосховище будували, також возив пісок, щебінь. З бабусею вони прожили разом майже 60 років! Я їх страшенно любив. Правда, вони не відразу дізналися, що я на війні. Я нікому, крім сестри, не казав, що воюю. Але бабуся мене розкусила і розколола сестру: «Що ти мені брешеш? Я ж знаю, що Паша там». І сестра все розказала. Бабуся померла, коли я перебував у Пісках… А дід — коли я був на ротації на Чонгарі.
— Було передчуття, що в Україні почнеться війна?
— Ні. Хоча щодня нас готували до неї. Я думав — може, поїду в Ірак, Югославію, Ліберію, братиму участь у миротворчих місіях.
-Як ти мотивував людей?
-Та знаходив слова. Крім того, я завжди сам був з бійцями. «Вам погано — і мені погано, — казав їм. — Нам разом погано». Ще казав приблизно таке: «Хто хоче, щоб російське ярмо лягло на плечі його сімї? Хто не чоловік? Вийдіть із строю». У мене практично всі залишилися. Пара чоловік лише пішли…
-Як формувався твій батальйон перед війною?
-Ми вийшли з частини у квітні 2014 року. На той час ішла реформа по скороченню армії. Наш 2-ий батальйон зробили кадрованим. У мене була велика рота – аж 9 чоловік. В інших – по 6. В той час проводилася утилізація боєприпасів від «Градів». Їх не просто десь підривали, а знищували методом вистрілу, щоб ішов знос ствольних установок. Коли почалися події в Криму, були оголошені мобілізація, збори. Хто хоче – ідіть на війну. В підрозділ прийшли лише добровольці.
-Ти завжди кажеш, що не можна ділити військових і добровольців, всі воювали по своїй волі…
-Хто хотів, міг піти, закосити. Були такі офіцери, що оформлювали собі третю групу інвалідності по геморою і йшли з армії. 13-ий та 1-ий батальйони нашої бригади виїхали на війну ще 9 березня. І хто не хотів, той не їхав. По мобілізації прийшли люди, які колись служили в нас. Це логічно було — ті, хто відслужив свого часу, ішли в свої частини, в свої роди військ, оновлювали знання і готові були воювати.
-Як на війні ти обираєш, де жити, як укріплюватися?
-З досвідом все приходило. В Пісках зайшли в перший будинок – наче непоганий, можна жити. А він з газобетону – прострілюється кулями калібру 5.45. Ні, таке не підходить. Шукаємо цегляний. Відразу визначаємося, де знаходиться надійний підвальчик, щоб в нього ховатися.
Там у нас готував їжу боєць з позивним Валіко. А я вперше коптив рибу в емальованому відрі. Якось під час обстрілу в ставок влучила міна, риба поспливала. Бійці давай її збирати – шкода ж, що пропаде. Снайпер стріляє, а мої рибу за хвіст витягають… Цілу тачку приперли до будинку, де ми жили. Але копчену рибу мені не вдалося спробувати. Поки я відійшов у справах, вона щезла. Питаю бійців: «Як риба? Вперше таку роблю». «Добре», — відповідають. «Дайте спробувати», — прошу. Але не було вже що пробувать – один хвіст залишився. З тією рибою ще пригода була. Серед нашого улову була одна щука. Я з неї хотів уху зварити. Але місцевий пес Барон – великий, кошлатий, здоровий, як ведмідь, кинутий хазяєвами – зжер саме щуку, поки ми відволіклися на привезену нам термобілизну, приміряли дефіцитний тоді одяг… Пес був цікавий. Ходив по дворах. Коли ми стріляли – спав. Коли ворожі снаряди летіли в наш бік – гавкав, наче сварився на них. Його потім міною розірвало…
В Авдіївці у мене в батальйоні з’явився дядя Міша, який до мобілізації працював поваром у дитячому будинку. Ох він нам готував! Навкруги війна, все рветься, а у нас – млинці із заварним кремом на десерт.
На війні у бійця немає іншої радості, крім поїсти, поспати та помитися. Тому все це потрібно забезпечувати максимально. Якщо цих мінімальних умов немає, буде біда. І я ж сам все це хочу мати. Я ж також потію, хочу їсти і спати. Ти не боєздатний, коли у тебе, вибачте, попа пріє. Або коли ти довго не спав. Коли ми зайшли в Піски, я не спав три доби взагалі. Не було можливості. І от я розмовляю з артилеристом, слово хочу сказати, а не можу, заїкаюся. Бійці примусили: «Нам такий командир не потрібний. Оно стоїть койка, лягай, Іванич». Я поспав чотири години. Прокинувшись, нормально заговорив. «О, тепер це наш комнадир», — зраділи хлопці. Вони самі розуміли: якщо я туплю, постраждають і вони. Мої бійці, побачивши війну, самі почали мене берегти. Я завжди їздив на першому БТРі, а вони згодом почали пропонувати: «Іванович, давайте в серединку. Перша броня більше страждає. Що буде, як ми без вас, без управління залишимося?»
-Де було найважче?
-Мабуть, крайній рік моєї служби у Верхньоторецькому. Там незрозуміло було, де біле, а де чорне, де спекуляції, де маніпулювання. Проти мене місцеві жителі збирали мітинги. Ми ж прийшли і напівсіре село взяли під контроль, навели порядок у пішому переході людей, які щодня ходили працювати на ту стортону, їздили в лікарню, діти – в школу. Чотири роки в тому місці лінія розмежування була прозорою, а я все перекрив. Це було нелегко.
— Що було найстрашнішим за роки війни?
— Втрачати друзів, бійців, телефонувати батькам і повідомляти про загибель хлопців. Це непоправні втрати. Немає вже багатьох моїх товаришів, з якими разом навчався, служив… У нас якийсь божевільний випуск. Всі воювали. Ніхто не «косив», не здрейфив… Один тільки пішов з армії, але це було ще до війни.
— Є бійці, які тебе здивували?
— І не один. Буває, людина маленька, худенька, непримітна, а таке творить під час бою! Так було, коли Серьога Бабський постраждав… У тій засідці два хлопця, які були, здавалося б, ні риба ні м’ясо, все загасили, зайняли оборону і відстрілялися, надали допомогу пораненим. У критичний момент люди себе проявляють… А діди як воювали! Батя, Старий… На війні немає вікового критерію — молодий, старий. Є просто моральні дані людини, його сила духу — і все.
Павло Розлач, лицар ордену Богдана Хмельницького, також отримав недержавну срібну нагороду «Народний герой України»
P.S. Про рибну справу, якою Павло Розлач зайнявся, звільнившись з армії, Цензор.НЕТ розповідав раніше.
Фото: Роман Ніколаєв
Віолетта Кіртока, censor.net.ua