За інформацією: Суспільне Вінниця.
Ліворуч Микола Бурлака (з Кіровоградщини) й Ганна Пастух (з Хмельниччини), які познайомилися на примусових роботах у Німеччині. Праворуч відкриття виставки в селі Розумівка. Фото: надала Анна Яценко
У селі Розумівка Олександрівської громади Кіровоградської області відкрили виставку "Як у Германії гірко жилося нам". Там фотографії й документи про остарбайтерів — людей, які в часи Другої Світової вивезли на примусові роботи в Німеччину. Громадська організація "Після тиші" встановила в Розумівці й сусідній Миколаївці 142 таких людей.
Проєкт назвали "Як у Германії гірко жилося нам", бо саме "Германією" називали Німеччину селяни й містяни, яких вивозили на примусові роботи. Громадська організація "Після тиші" майже три роки документує спогади про роки Другої світової війни, післявоєнний період, Голодомор. Проєкт про остарбайтерів — один з напрямків. Організація всеукраїнська, базується у Львові і працює в різних регіонах. В інтерв’ю Суспільному голова організації, історик Андрій Усач і голова правління, культурна менеджера Анна Яценко розповіли, чому виставка відбулася саме в селі Розумівка.
Андрій Усач і Анна Яценко на відкритті виставки в селі Розумівка. Фото: надала Анна Яценко
З чого все почалося і як вийшли на Розумівку?
Анна Яценко. Ми працюємо з усною історією, оцифровуємо сімейні архіви й на основі зібраних матеріалів створюємо різні публічні історичні проєкти. Наприклад, з Суспільним ми два роки створювали подкаст "Як ми вижили". Перший сезон стосувався масових радянських депортацій людей з заходу України. Другий сезон був про досвід Другої світової війни. Також ми робимо онлайн-виставки й показуємо онлайн-архіви. І власне, з онлайн-архіву і почалася робота з темою примусових робітників і робітниць у нацистській Німечччині.
Ми викуповуємо фотографії остарбайтерів і остарбайтерок на "блошиних" ринках. І за підписами на зворотах намагаємося відновити інформацію про них. Хто були ці люди, що їм довелося пройти, чи вони повернулися додому? Задля цього ми працюємо з українськими й німецькими архівами. Зараз налічується уже понад 300 фотографій.
Андрій Усач. Ми їх викупили, дослідили і фактично зберегли. Ми не знаємо, як вони потрапили у продаж. Скоріше за все, це було після того, як їхні власники й власниці (колишні остарбайтери) померли, а їхні нащадки або були байдужі до пам’яті, або вони не мали нащадків. Тоді будинки цих людей продають, і в кращому випадку фотографії, які там знаходять будівельники або нові власники, потрапляють на онлайн-аукціон. В інших випадках їх просто знищують.
І минулого року ми викупили один такий архів, який походив з Хмельницької області. У ньому було кілька десятків листів, які писала одна остарбайтерка рідним з Німеччини. Це досить цікаве джерело, тому що дозволяли писати лише два листи на місяць на дуже маленьких бланках, які проходили цензуру. Але окрім її листів, там було ще кілька десятків тих, як їй писав уже в 1946-47 роках якийсь чоловік.
Лист, як потім з’ясували, жителя Розумівки Миколи Бурлаки до Ганни Пастух на Хмельниччину. Фото: надала Анна Яценко
Ми шукали, що це за люди, чому листувалися й де познайомилися. Виявилося, що її в 1942 році вивезли на примусову працю з села Хмельницької області, і в якийсь момент вона там зустрілася з цим чоловіком. А він був теж примусовим робітником, якого вивезли в 1943 році з села Розумівка Кіровоградської області. Це Микола Федорович Бурлака. У Німеччині вони одружилися.
Після завершення війни вони повинні були пройти так звану "фільтрацію". Це принизлива процедура, коли радянська влада їх реєструвала, допитувала, чи часом "нічого такого поганого" не робили в Німеччині. Тобто це була перевірка на благонадійність своїх же громадян. І після цієї фільтрації подружжя розпалося.
Цій жінці дозволили повернутися додому на Хмельниччину, а чоловік потрапив на Урал до робочого батальйону, щоб у якості дешевої робочої сили відбудовувати повоєнну економіку. А через деякий час пройшов ще одну фільтрацію. Про неї ми знайшли в його справі в державному архіві Кіровоградської області. Там було написано "отправить в кадры промышленности". Тобто його просто прикріпили до заводу на Уралі, і він не міг змінити ні роботу, ні місце проживання. Інакше йому загрожував термін у таборах ГУЛАГу.