КОЛОНКА
«Вулиця причетних. Чернігівська справа Левка Лук’яненка». Так зветься книжка молодої дослідниці Віри Курико, яка щойно побачила світ у видавництві «Темпора».
Вона про короткий період між двома тюремними строками Героя України, багатолітнього борця за незалежність України Левка Лук’яненка. Проте авторка не тільки розповіла, як він вживався у неприйнятне для нього радянське середовище 1976 року, а й спробувала виявити всіх причетних до його життя в Чернігові, зрозуміти тих, які сприяли новій посадці цього електрика обласної дитячої лікарні (таку роботу тоді мав Левко Лук’яненко).
Відтоді минуло немало часу. І до багато кого авторка не встигла. Але вражає, як старий чоловік, який уже не може спуститися зі свого поверху навіть на вулицю, спостерігає за життям внизу і пригадує, як він написав заяву на Лук’яненка після організованої агентами КДБ вечері. Звісно, написав не з доброї волі, а з примусу все того ж КДБ. І нічого він там не набрехав. І начебто не дуже тою заявою йому нашкодив. Але нині, на останніх навіть не кроках життя, а його зітханнях, роздумує: «Півжиття виявилося обманом… Знову ж, а якби я не написав той донос? Можливо, його написав би хтось інший? Я мусив. Бо мені було двадцять три роки. І я запитую: чи було вам коли страшно говорити у власному домі? Мені – було».
Система не тільки ламала незгідних – вона ще й вмонтовувала в себе тих, які заради цілком правильної кар’єри погоджувалися, для відчіпного, зробити те, що наказував КДБ. Так лікар-педіатр, який нині у Чернігові відомий як засновник центру реабілітації дітей з діагнозом «ДЦП», тоді мусив провести збори в лікарні із засудженням Левка Лук’яненка. Він зробив гарну кар’єру, створив потрібний для хворих дітей центр – але чи вартує це все тих зборів? Відповіді авторка не дає, змушує думати читача…
У Чернігові виникла було та й затихла дискусія навколо перейменування проспекту Рокоссовського на проспект Левка Лук’яненка – тут він жив між двома своїми строками. Дискусія згорнулася, бо група мешканців не може прийняти такого рішення, а влада намагалася знайти компроміс на зразок найменування площі, якої просто нема. Віра Курико стукається у двері тих людей, які могли пам’ятати дисидента, і виявляє у них досі не позбутий страх. Розмовляє вона і з першою дружиною Левка Григоровича, і Надія Никонівна про давно переболене-перемучене переповідає спокійно: «Я завжди любила квіти, свого часу мала багато вазонів, приділяла їм чимало часу. Але навіть із ними пов’язаний страх переслідування КДБ – отаке було життя. Навіть із квітами». До речі, той страх вона таки поборола – якщо перший її допит тривав дев’ять годин, то на п’ятому вона просто відмовилася будь-що говорити. Допит тривав лише двадцять хвилин, і підписати протокол вона відмовилась.
Книжка «Вулиця причетних. Чернігівська справа Левка Лук’яненка» змушує співпереживати людям і подіям, що були так давно, але які незримо наближали нашу сьогоднішню Незалежність. Та й закінчення тривожне, коли авторка йде від колишнього кадебіста, що займався справою Левка Лук’яненка: «Система й далі існує, гадає він. Але й Лук’яненко також далі – існує. Боротьба, імовірно, триватиме».
Василь Чепурний,
почесний голова обласного товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка,
журналіст («Голос України»)