За інформацією: Суспільне Суми.
Фото Сергія П’ятаченка
Сергій П'ятаченко досліджує фольклор, зокрема, Сумщини. Він розповів Суспільному, яке місце раніше займала українська жінка в громаді, чим відрізнялася від представниць інших народів, наскільки це відображено в фольклорі, а також — чому деякі українки не працювали в понеділок.
— Яке місце було жінки в українському суспільстві?
— Жінка в українському суспільстві завжди відігравала важливу роль. Власне, вона була опорою цього суспільства разом із чоловіком. Сфери, безперечно, були поділені: якісь виключно чоловічі, а є сфери, за які відповідала жінка і куди чоловіки не допускалися. Це ми бачимо по народних звичаях, по народних піснях, якихось календарних обрядах. Там відчувається, що вона була повноправним членом суспільства. З того, що ми бачимо із народних звичаїв, є якісь царини, де жінка була повним господарем. Це і якісь аспекти господарювання: шиття, ткацтво, городництво, рослинництво, лікування, наприклад, було повністю на жінці. Вона і дітей лікувала, і чоловіка.
Зразок вишитого Кролевецького рушника/Фото: Суспільне Суми
У чоловіка, звичайно, були свої справи і вони не дуже між собою перетиналися, була жіноча субкультура і чоловіча, в яких кожен по-своєму себе проявляв.
— Як ставилися чоловіки до жінки?
— Загальне місце жінки в українському суспільстві завжди було високим. Це ми бачимо і за народними традиціями, і за піснями, спогадами та архівними документами. На відміну від Росії. Якщо пригадати "Бояриню" Лесі Українки, дівчина, яка потрапляє на Московщину, дивується, наскільки там вони живуть в азійсько-закритому середовищі. У нас же всі разом живуть, дівчата зустрічаються з хлопцями і, коли прийдуть гості, то жінку не потрібно ховати кудись на жіночу половину, щоб ніхто з гостей не побачив обличчя. На Московії була закрита культура для жінок, вони мали бути ізольованими. Наші дівчата мали право спілкування з парубками, особливо під час весняних, купальських ігор, вечорниць.
Фото: Уніан
Було дуже багато таких заходів, де дівчина могла знайти собі пару і поспілкуватися зі своїми подружками. Тому, можливо, й перехід у стан дорослої, одруженої, сприймався не так трагічно. У наших весільних піснях, хоча і є сумні про розплітання коси та прощання з дівоцтвом, але немає таких плачів, причетів, як у росіян. У нас такого не було, жінка і дівчина не відчувала драматизм свого існування.
Фото: Facebook/Богдан Станіславський
— Ми можемо сказати, що українські жінка і чоловік були рівні в суспільстві, громаді?
— За звичаєвим правом вони були рівні, хоча майнові права дещо розділялися. І, особливо з вищої верстви, жінки могли ступати в якісь права, укладати договори, виступати в судах іноді. Щоправда, під опікою чоловіка. Але, зазвичай, вони могли себе виявляти і в побуті і у навіть у войовничих аспектах. З одного боку – це начебто патріархальне суспільство, де права виборні, голосу, громади належали чоловікам, але у багатьох випадках чоловік радився зі своєю дружиною. Потім якісь майнові речі. За звичаєвим правом спадок передавався по батьківській лінії, але була материзна і цей спадок передавався виключно донькам від матері. Це нерухоме якесь майно, одяг, скриня, прикраси, ткані полотна, нитки, шитво, посаг – все це залишалося жінці і передавалося далі.
— Чи відомі випадки, коли жінку брали у військо?
— Якщо козацьке військо — було правило і закон, що воно чоловіче. Мені невідомі випадки, коли жінки брали участь у військових походах, загонах, як частина війська. Але якісь повстання, гайдамацькі загони – таке було. Коли ми згадаємо про заснування нашого міста, то згідно з недоведеною легендою про сестру Кондратьєва, вона влаштувала збройний загін. З цим загоном зустрічали купців і проводили реквізицію їхнього майна. За це, начебто, її засудили і замурували в стіні Воскресенської церкви.
Суспільне Суми
Цю легенду навів Філарет Гумелевський в середині 19 століття. Безперечно, це легенда, але сам факт організації жінками збройних гайдамацьких загонів – підтверджений. Вони діяли і на Правобережжі (на території Речі Посполитої), але і тут, на Слобожанщині, де був фронтир, прикордоння, дике поле, де можна було більше розгулятися, то тут їх в 17 і 18 столітті було, таких загонів, очолюваних саме жінками.
— Виховання дітей: до якого віку за це відповідала жінка?
— До того часу, поки вони жили з нею. Народна педагогіка повністю лежала на жінці і вона потім виростала у якусь більш професійну діяльність. Наприклад, мені згадалася наша землячка Пелагея Ливинова-Бартош, вона відомий етнограф кінця 19 століття, але вона ще була й педагогом, виховала і своїх дітей, а згодом у Києві відкрила приватну школу, написала підручник і зробила перші кроки до створення української педагогіки.
— За дозвілля жінка відповідала?
— Ми в етнографічних працях не дуже бачимо чоловічих розваг, а от жіночих там дійсно було багато. Були цілі тижні, наприклад, колодій або бабський тиждень. Був ще такий ритуал, який мав назву "гнати шуліку". Шуліка – хижий птах, якого потрібно було проганяти. Вони його проганяли своєрідним чином: збиралися у садку чи в якомусь іншому місці, частували одна одну, співали пісень. Павло Чубинський писав про літнє свято 29 червня – Брикси, яке відзначали жінки. Один день вони збиралися і святкували, чоловіків туди не допускали, це свято було для заміжніх жінок. Іноді святкування відбувалися не в календарному, а в постійному вигляді. У мешканок містечка Бровари на Київщині, наприклад, зафіксовано звичай "понеділкування". Під час одруження жінки виговорювали у чоловіка право не працювати у понеділки. Тож у них щопонеділка був вільний день і вони цим правом користувалися, навіть якщо виходили заміж не у Броварах. Майже в кожному сезоні, попри важку працю, жінки знаходили можливість зібратися, поговорити, поспівати і трохи відпочити.
Суспільне Закарпаття
— А були такі свята, коли вклонялися саме жінці?
— Ви маєте на увазі якийсь аналог 8 березня? Ні, не було, тому що самої такої ідеї свят за статтю просто не було. Свята ділилися на дві групи: сімейні (родинні) та календарно-релігійні, пов’язані із певною датою, із певним святом, в них, зазвичай, була релігійно-християнська основа, але там були і елементи давніх народних звичаїв, вірувань. В кожному святі ми, до речі, бачимо активну присутність жінок. Будь-яке календарне свято без них не обходиться, а іноді вони перебирають на себе головну роль. Можливо вони і були берегинями таких народних традицій і звичаїв.
— Як в Україні почали святкувати 8 Березня, який сенс воно в собі несе?
— Україні воно дісталося в спадок від Радянського Союзу. Власне, у більшовицькій ще Росії воно було започатковане у 1921 році Кларою Цеткін на міжнародній конференції комуністок. Про це вона пише у своїй брошурі, виданій у 1927 році, "8 марта – шаг к мировой революции". Там вона обґрунтовує те, що жінки мають бути протестною силою в капіталістичних буржуазних країнах. Але в Союзі це не використовувалося, бо вважалося, що тут жінка не має права бунтувати, протестувати, всі були задоволені. Потім тривалий час про це не згадували, ідея світової революції відійшла, а коли у 70-х роках 8 березня повернулося, то воно наповнилося іншим змістом: весни, жінки, вітання, тюльпани, привітання матері, дівчатам в школі.
І тому, це свято поєднало в собі два таких начала, плюс є сьогоднішнє наповнення нинішніми темами. І наскільки я знаю, є ініціатива, законопроєкт про те, щоб це свято втратило статус державного і вихідного дня.
— Також є законопроєкт, який ще не підтримано, щоб 25 лютого, у день народження Лесі Українки, встановити день української жінки. Як Ви ставитесь до цього, чи варто нашвидкуруч створювати такі свята?
— По-перше, повинно виникнути розуміння необхідності такого додаткового свята, бо кохану жінку можна вітати у день закоханих, матір – у день матері, є день доньки, є професійні свята, де можна привітати і журналістів, і педагогів. А з іншого боку, ідея накласти на день народження Лесі Українки інше свято – це може бути ризиком того, що ми дещо затушуємо і знизимо увагу до самої Лесі Українки, коли всі будуть говорити про новий жіночий день, а ось про Лесю Українку, яка, безперечно, заслуговує уваги, ми будемо говорити менше, тому тут треба подумати.